Тарас Микітчак - Долина Єдиної Дороги

Яснозорий Олень, зіштовхнувши у воду ще одного каракота, зупинився перевести подих. Усе тіло палало від болю й утоми. Це жахливо, коли втомлюєшся від убивств! Цілий день перед очима миготять чужі ненависні обличчя в шоломах, цілий день очікуєш, що наступної миті вб’ють тебе, цілий день убиваєш сам, щоб вижити й перемогти, цілий день усе навколо біснується у танці зі смертю.

Біля лісовія на плити мосту повалився ще один каракот із сокиркою в черепі. До вбитого підбіг Листопад, висмикнув сокирку й притулився біля Яснозорого Оленя. Ворогів тіснили вірні побратими, даючи змогу своїм верховодам відпочити.

— Як там Міцнолобий Кабан? Давно його не бачив, — запитав дібровник, струшуючи піт зі свого волосся.

— Убитий, — відповів Яснозорий.

— А Криволапий Вовк?

— Убитий, — повторив лісовій.

— А Чорноокий і Рудий Лиси?

— Також.

— І Клен Товстожил, і Дуплистий Дуб, і Дрібнодощ Осина, і Підхмарний Бук, і Зимова Калина, і Впертий Глід, — назвав своїх загиблих Листопад. — Майже всі наші роди втратили своїх старійшин! Нас майже не залишилось!

— Зате позаду нас, — Олень показав кінцем стріли у сутінки над південними степами, — вільна від чужинців долина, а за нею — вільний ліс. І там залишились наші діти, наші родини, наші домівки, яких війна не торкнулась. Ще трохи й ми виб’ємо заземельців з наших земель.

— Виб’ємо? Та вони самі йдуть геть, бо не мають часу нас добити.

Права Синього Льоду й Блакитного Снігу знову рушила на притихлих ворогів. Найближчого каракота ударом ноги вона викинула за кам’яну огорожу мосту, іншого оглушила ефесом свого меча й знову зупинилася. Чорнолаті почали задкувати від неї, пропускаючи поміж своїх рядів воїна в рясі. Права кивнула воїнам позаду себе й ті відійшли від неї на декілька кроків. Тепер на середині мосту стояли лише синьоволоса діва й таємничий заземелець. Синьоволоска випрямилась і забрала руку з пораненого боку. Кров з рани потекла на плити під її ногами. Бій стих. З північного боку мосту залишились лише чорнолаті, а з південного — лише їхні супротивники.

Права легким помахом меча відкинула капюшон з голови заземельця. За її спиною пролунав вигук здивування — перед Правою стояла схожа на неї як дві краплі води діва з волоссям кольору живого полум’я, заплетеним у десятки косичок. Вона вийняла з піхов свій меч. Її зброя була наче викувана з вогню. За легендою, цей вогонь застиг ще під час сотворення світу.

З південного берега долинали лише стогони поранених і свист стріл, з північного — шум бою, дзенькіт ударів, крики. Але на мості цього ніби не існувало. Там були лише дві нерухомі діви-воїни. Все інше розчинялось у сутінках. Нерухомість дів наче покотилась по річці, зупиняючи воїнів Півдня й Півночі. Занесені вгору клинки опускалися, тятиви луків слабнули, болти залишались лежати в рівчаках арбалетів. Напруга, що раптово повисла у вологому повітрі, заставляла всіх навкруги припиняти бій.

З туману на міст дивився Розпис, і його страх поселявся в головах воїнів обох сторін. Він бачив на мості два силуети з вогню і криги. Він знав, що зараз може статися. Він боявся цього.

Сталося непоправне — Прави зійшлися у двобої!

— Я не хотіла цього. Усе сталося не так! — прошепотіла Права Чистого Вогню.

Синьоволоска скривилась на ці слова і звела меч угору.

Опустивши зброю додолу, Чисторос труснув головою й озирнувся. Він стояв у колі заземельців. Спис одного з них впирався вістрям у груди хлопцеві, роздираючи куртку. Обличчя чорнолатих повернені до Пічкурика. Замість жорстокості й бойового азарту на них тепер світився страх і відчай.

Хлопець і собі повернувся до річки й побачив посеред мосту завмерлі постаті синьоволосої й золотоволосої Прав. Крижаний і вогненний мечі вже зведені вгору.

Наступної миті постаті ожили. Синьоволоса замахнулася мечем, південна Права виставила назустріч очікуваному удару лезо, але її супротивниця затримала свій меч, підстрибнула на одній нозі і вдарила вогневолосу в підборіддя. Підступний удар збив діву з ніг і вона покотилася по плитах мосту, миготячи золотом своїх кіс. Права з гір вихором метнулася слідом, цілячись вістрям меча в груди ворога. В останній момент вогневолоса відхилила смертоносне крижане лезо й зудар двох мечів вибухнув пронизливим звуком, що хвилею рознісся навколо. Люди й демони падали від цього звуку на коліна й затуляли вуха руками. Хоч мечі вже розвели, їхній удар продовжував вирувати в головах кожного, хто його почув, і розносився хвилею далі й далі, стелячи воїнів до землі.