Тарас Микітчак - Долина Єдиної Дороги

Плітники зістрибували з палаючих плотів і зникали у річці. Чорнолаті брели по пояс у воді, грузнули в намулі, ковзались на підводному камінні. Їхні нові вороги почувалися у своїй стихії — легко рухались, то зникаючи під водою, то несподівано з’являючись. Береги швидко вкрилися трупами чорнолатих, з яких течія виплітала криваві віхті.

Воїни Даліри відтіснили доріжан з мосту на північний берег. Вони оточили міст з кожної сторони, й візки Чорної Армії затарабанили колесами по його бруківці. Позаду них тіснилося кілька тисяч піших воїнів і той загін кінноти, який замикав увесь караван. Серед степу, півколом, подалі від диму й несподіваного туману, стояли чатувальні загони, прикриваючи Чорну Армію з тилу. Дозорні пильно вдивлялись у простори, через які сьогодні перейшли, але вечір уже розмивав ближні пагорби, зливаючи воєдино кущі глоду, диких слив і тіні між ними.

Раптом одна з цих тіней ожила і з неї виринула голова змії. За жовтими очима тварини у сідлі звелась діва-воїн, підносячи над головою крижаний меч. Чорнолаті на мить завмерли, а потім кинулись тікати, але масивне лускате тіло широкою дугою пройшло по землі, збиваючи й давлячи південних воїнів. Затріщали лати й кістки, заволали заземельці. Синє волосся Прави злилося з мерехтінням її меча, й наліво-направо посипались удари. За лічені хвилини всі десять воїнів вартового загону лежали мертвими, а змія вже перекинулась на наступний загін.

Посеред хвилястого степу тепер можна було розрізнити групи дібровників, лісовіїв і варів. Їх випереджала сотня лісових демонів.

За кілька сотень метрів за ними рухалась сотня доріжанських воїнів, оборонців фортеці.

86

Доріжани засіли на схилі пологого пагорба з північного берега Пічкурика. Вони відступили від мосту, пропускаючи караван повз себе. Короткочасний відпочинок лише підкреслив утому кожного долинянського воїна. Їм здавалося, що вони вже не знайдуть сили підвестися з трави.

Дим палаючих очеретів пасмами зачісувався по степу, зачіпався за кущі й висів на них, наче сіре ганчір’я. Чисторос кружляв поміж цими рваними віхтями, намагаючись зірвати туманну завісу. Але дим лише на відстані був чимось видимим, зблизька він переставав існувати, розвіювався, зникав. Болітникові згадалися тумани Півмісяцевого озера, де він блукав болотами в пошуках журавлини. Як давно це було і скільки страшних незбагненних речей трапилось після мандрівки до озера. Після появи тіні в тумані…

— А-а-а-а!!! — хлопець перечепився, замахав руками й упав навзнак. Над ним нависла прямокутна морда ящера. Золотисто-рубінові очі дивилися в обличчя Болітникові. Той втягнув у себе вологе повітря, зібрався з духом і прошепотів:

— Розпис?!

Істота мовчки дивилася на нього, не виказуючи жодних ворожих намірів. Просто схилила голову й чекала.

Потроху хлопець заспокоївся, згадуючи те, що розповідала про розписів Права Синього Льоду й Блакитного Снігу. Вони хоч великі й грізні, та ніколи не відзначалися жорстокістю. Це були добродушні тварини, яких винищували спеціальні загони котів через їхні особливості гасити думки інших створінь. Тепер넉одна із цих істот, можливо остання зі свого роду, прийшла сюди й знайшла його, Чистороса.

Мерехтливі світляні знаки на лобних щитках ящера спочатку наче спогад постали в пам’яті Чистороса, потім у свідомості з’явилися сині очі Прави й тоді ці символи спалахнули на лобі Розписа насправді. Деякий час доріжанин мружився, вдивляючись в їхні переливчасті обриси, а потім збагнув, що не тільки бачить їх. Вони були чимось набагато більшим, ніж простим зображенням, вони несли у собі зміст! Згадалися знаки між очима онди, на зброї, поясі й діадемі Прави. І вони були наче ключ до прочитання тих знаків, які хлопець зараз роздивлявся. Усі знаки, які Чисторос бачив раніше, наче говорили: “Після нас ти зрозумієш інші!”, “Після нас ти усвідомиш те, що було досі за межами твого пізнання”, “Після нас мова символів першоістот набуде для тебе збагненної форми”.

І далі знаки Розписа почали проникати в думки Чистороса, перетворюючись у його голові на щось осмислене, на щось, що можна зрозуміти. Це було неймовірно. Приблизно те саме хлопець відчував, коли вчився читати, коли гачки, закарлючки, риски на папері почали перетворюватись для нього у слова, у змістовні речення, у цікаві історії, у завмерлі події минулого, в чуже життя, чужі пригоди й у мудрість предків.

Знаки на Розписі швидко змінювались, змінювалися й образи в свідомості.