Тарас Микітчак - Долина Єдиної Дороги

— Ти приїжджатимеш інколи до нас, щоб брати уроки людинобуття?

— Обов’язково. Інакше мені буде дуже самотньо, — просто зізналася вона. — І ще. Там, на балконі мого палацу, ми говорили про те, що було в тебе на серці, про твою любов. Ти тоді не міг вибрати, хоча я вже знала, яким буде цей вибір. Тепер ти визнав це для себе?

— Була велика війна в долині й маленька у моєму серці. Переможців ще не оголосили.

— Я рада, що у цій сутичці твоє серце і розум порозумілися між собою. Чи не так?

— Досі не знаю, хто з них переміг.

— А вони не здолали один одного — просто помирились.

Доріжанин вдихнув запашний аромат синього волосся й занурився в нього лицем.

— Мені плакати хочеться, коли подумаю, що ти сьогодні повертаєшся в гори, — прошепотів Чисторос.

— Що? Плакати? Навіть не думай! За останні дні ти став справжнім чоловіком! А справжні чоловіки не плачуть, хіба іноді сумують. Мовчки… Я ж повернусь! І ще — вибач за те, що поранила тебе. Я справді не хотіла цього. Тоді мене засліпила ненависть.

— Добре, що все сталося саме так. У мене таке враження, що діра в моєму животі зупинила кінець світу.

— Знаєш, а саме так воно й було. Добре! — вона випрямилася стрункою й зазирнула в очі Болітника. Так само, як і колись, у глибинах її зіниць дзеркалом повставали почуття доріжанина. І він не міг відірвати від неї погляду. Здавалось, що колишня Права теж вдивляється в його очі, щоб прочитати там багато чого для себе самої. — А тепер прощавай, — видихнула вона й поцілувала його в губи. І поцілунок цей чомусь був надто солодким для них обох. Чому? Цього вже не знали ні Чисторос, ні синьоволоска.

А навколо танцювали білі пухнасті сніжинки. Вони з’явилися ніби нізвідки. І раптово земля навколо вкрилася білим покривалом.

Синьоволоска, ще раз усміхнувшись, обернулась і пішла. Її постать повільно танула у сніговій заметілі. Один за одним зникали її сліди на землі, й небавом перед Чисторосом білів лише засніжений степ.

Хлопець відчув, як по його щоках котяться краплі.

— Сніжинки тануть, — прошепотів він і ще довго-довго стояв біля хвіртки, наче чекаючи весни.

Львів, 2006–2007