Тарас Микітчак - Долина Єдиної Дороги

Очі Розписа згасли, полум’я в них перетворилось на дві червоні жаринки, й він попростував за пагорб, щоб не згасити думки воїнів обох сторін.

Каракоти непробивними крилами стримували загони плітників праворуч і доріжан ліворуч, даючи змогу каравану переправитись через Пічкурик. Уздовж мосту поверх перил стояли арбалетники, січучи річковий туман металевими болтами наосліп і вбиваючи як ворогів, так і своїх.

Справа від Єдиної Дороги за мостом почалася нова метушня. Хтось кричав, що їх троє. Інший запитував, чиї вони.

— Шело, Тайті, це наші? — один із сотників піхоти підбіг до володарок зміїв, показуючи на три лускаті морди, що піднімались із землі над бруківкою. Перед ними стояла невисока дівчина з русою косою.

— Ні, вони не ваші! — крикнула русявка у відповідь, натягуючи тятиву лука. — Вони мої!

Рута Травник вказала рукою зміям на ряди заземельців. За її спиною вгору звилися довжелезні тіла й наступної миті на чорнолатих, наче велетенські кувалди, опустились масивні голови.

— Що-о-о? — Антіо нахилився з даху, щоб розгледіти стовпотворіння попереду. Його караван розрізали навпіл якісь потвори, дуже схожі на втрачених гірських зміїв. Воїни від їхніх ударів розлітались навколо, наче іскри вогнища. Кілька з них із криком пролетіли над каретою й зникли у водах Пічкурика. Це неймовірно! Такого повороту подій ніхто не міг передбачити. Мало того, що гірські змії зникли разом із Шітою і Морфідом у горах, а рівнинних і лісових знищили демони, так тепер зниклі лускаті першоістоти напали на колишніх своїх володарів! Гнів Антіо випарувався, замість нього у свідомості крижаним холодом засіло відчуття розпачу. Скільки б сьогодні не загинуло ворогів, але битва для його безстрашної армії була програна.

З південного боку мосту також почулися крики і шум бою. Антіо обернувся туди й занімів від побаченого: на міст проривалися лісові демони впереміжку з воїнами місцевих племен. Над ними то тут, то там миготіла голова змії Прави Блакитного Снігу. Супротивник клином розрізав тисячі чорнолатих воїнів, підбираючись до хвоста каравану.

— Я зараз просвердлю їм дірки в їхніх дерев’яних дупах! — заревів головнокомандуючий і зістрибнув на парапет мосту. Відкривши двері карети, він витягнув з неї молоду демоницю. Лезо його меча вперлось у горло дівчини.

— Бачите це? Бачите? — вереснув Антіо. Можливо, демони й не почули його, але точно побачили, бо бій умить зупинився. Воїни з обох сторін завмерли, не опускаючи зброї.

Рудий Лис сповз зі свого сідала й ліг на плити мосту. Нарешті ця карета зупинилася! Лісовій уже не міг триматися під її днищем. Ноги й руки задерев’яніли, поперек нив, наче в нього залили розплавлений свинець. Підкотившись до лівої сходинки, він визирнув з-під неї. На парапеті видно ноги заземельця, який щосили горланить. Біля нього, судячи по шкірі-корі на литках, — принцеса лісових демонів. Висунувшись ще трохи з-під карети, лісовій зрозумів, що тут відбувається.

— А тепер, якщо ви, гнилі чурбани, не складете зброю, ваша мала мавпа залишиться без… — Антіо не договорив, бо краєм ока побачив тінь, що з’явилася з-під карети. Лісовій, наче пружина, стрибнув на демоницю, зіштовхнувши її собою з мосту. Почувся сплеск води внизу, й заземелець залишився стояти на парапеті сам.

— Гірчиці їй під хвіст! — лише й спромігся прошепотіти він і стрибнув на свого коня.

Над мостом загримів його зірваний до хрипоти голос:

— Забираймося звідси! Швидко!

Карета з рештою візків перекотилася через міст і затарахкотіла по Єдиній Дорозі.

88

Права просікла мечем широке коло перед собою, перерубавши навпіл каракота, що трапився на її шляху. Вистрибнувши на парапет, вона побачила, що основна маса Чорної армії вже перейшла міст і зникає у вечірніх степах.

Що ж, залишається лише поскубти хвоста цій чорній змії з півдня!

З іншого боку мосту невисокий воїн у чорному плащі з капюшоном чомусь розвернувся й почав пробиратись поміж заземельців назад, до лінії бою.

Синьоволоска на якусь мить виловила поглядом його силует поміж інших і завмерла. Вперше на її обличчі було збентеження. Що ж, той кого вона шукала, сам знайшов її!

Ворожий меч залишив глибоку рану на боці Прави. Біль відразу привів до тями діву, й її рука з мечем мовби самохіть описала дугу, розсікши горло нападникові. Ще один підступний удар відбив алебардою один із варів. Слуги Прави оточили свою володарку, готові в будь-який момент кинутись на її захист. Права озирнулась — за нею тісним рядом стояло семеро варів. Інші загинули в битві. Вона сама привела їх на смерть. Яка жорстока кара за вірність! За стіною варів продовжували битися дібровними, лісовії й доріжани. Один за одним у річку з парапету летіли їхні вороги. По боках від мосту лісові демони разом із плітниками зійшлися з кіннотою чорнолатих, тіснячи її до північного берега.