Губи його розсунулися в недобрій посмішці.
— Та хто така ця Дара, врешті-решт?! — Крикнув він. — Ти весь час про неї говориш, а я ніколи про неї не чув! Скажи мені! Я вимагаю відповіді!
Я слабо посміхнувся і похитав головою.
— Прикидатися безглуздо, Бенедикт. Я все знаю. Не бійся, я нікому не сказав, що вона твоя праправнучка.
Рот його мимоволі відкрився, а очі розширилися від подиву.
— Корвін… Або ти збожеволів, або жорстоко помиляєшся. У мене немає ніякої праправнучки. І ніхто не міг йти за мною по Відображеннях з тої простої причини, що Джуліан терміново викликав мене в Амбер, і я, природно, скористався його карткою.
Ну звичайно. Чому ж я відразу не спіймав Дару на брехні? Єдиним виправданням мені служило те, що я був дуже зайнятий думками про майбутню битві. Дійсно, з якого дива Бенедикту витрачати час даремно, коли в його розпорядженні знаходився куди більш надійний і, головне, швидкий спосіб пересування?
— Прокляття! — Вигукнув я. — Вона вже в Амбері! Я покличу Каїна і Жерара, щоб вони допомогли тобі у пересиланні загону. Ганелона теж візьми, нехай командує під твоїм керівництвом.
Озирнувшись, я побачив, що Жерар розмовляє з декількома придворними. Я крикнув, і, відчувши в моєму голосі відчай, він різко підняв голову і відразу ж побіг по схилу гори.
— Корвін! Що трапилося?! — Вигукнув Бенедикт.
— Не знаю! Але боюся, що станеться непоправне!
Я сунув картку Бенедикта підбіглому Жерару.
— Простеж за відправкою загону. Рендом в палаці?
— Так.
— На волі чи під арештом?
— На волі, але до нього приставлена охорона. Ерік не довіряє… Чи не довіряв йому.
Я повернувся.
— Ганелон, — наказав я, — роби те, що скаже Жерар. Він відправить тебе в долину. Простеж, щоб наші хлопці виконували всі розпорядження Бенедикта. Я йду в Амбер.
— Добре, — спокійно сказав він і пішов разом з Жераром до солдатів, які вже побудувалися в ланцюг.
Я витягнув з колоди карту Рендома. В цю хвилину нарешті почав накрапати звичайний дрібний дощ.
Зображення на карті ожило, заворушилося.
— Привіт, Рендом, — привітався я. — Пізнаєш?
— Де ти?
— У горах. Половину битви ми виграли, і я тільки що послав Бенедикту людей, щоб знищити ворога в долині. Мені потрібна твоя допомога. Я повинен потрапити в палац.
— Не знаю, Корвін… Ерік…
— Ерік мертвий.
— Хто його наступник?
— А ти як думаєш? Не зволікай, брат! Мені потрібно в палац!
Він кивнув і простягнув руку. Я зробив крок вперед. Ми стояли на балконі з білими мармуровими поручнями. Невеликий сад внизу не радував око достатком квітів.
Я похитнувся, і він схопив мене за руку.
— Ти поранений!
Я похитав головою, тільки зараз відчуваючи, як сильно втомився. Кілька ночей я провів без сну, а наступні події розвивалися так стрімко…
— Ні, — сказав я, дивлячись на свою закривавлену сорочку. — Це — кров Еріка.
Він провів рукою по солом'яному волоссю і стиснув губи.
— Значить, ти все-таки вбив його…
— Ні. Коли ми зустрілися, він вже був при смерті. А зараз ходімо зі мною! Це дуже важливо! Нам треба встигнути!
— Куди? Навіщо?
— У Лабіринт. Не можу відповісти навіщо — знаю тільки, що це дійсно дуже важливо. Підемо!
Ми вийшли з кімнати, прямуючи до найближчих сходів вниз. Два стражники, що стояли на верхній її майданчику, витягнулися по стійці смирно і не зробили спроби зупинити нас.
— Я радий, що у тебе є очі, — сказав Рендом. — Значить, мене не обдурили. А бачиш ти так само добре?
— Так. Я чув, ти все ще одружений?
— Вірно.
Ми спустилися на перший поверх і повернули праворуч. Поведінка стражників, що стояли на нижній площадці сходів, нічим не відрізнялося від поведінки їхніх товаришів.
— Вірно, — повторив він, слідуючи за мною до центру палацу. — Тебе це дивує, чи не так?
— Чесно кажучи, так. Я був впевнений, що ти постараєшся позбутися її рівно через рік, як тільки закінчиться термін твого перебування в Рембо.
— Я теж так думав. Але я полюбив її. Полюбив по-справжньому.
— У житті всяке буває.
Ми проминули мармурову вітальню і опинилися у довгому вузькому коридорі. Напівтемрява, пил колом… Я мимоволі здригнувся, згадавши, в якому стані перебував, коли був тут востаннє.
— І вона мене любить, — не змовкав Рендом. — Ніхто мене так не любив, як Віала.
— Я радий за тебе.
Ми підійшли до великих дверей, чомусь відкритих, за якими широкі спіральні сходи йшли далеко вниз, і швидко почали спускатися по сходинках.
Читать дальше