Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Мак-Кінлі і справді якось не вписувався у звичний стереотип високопоставленого британського генерала. Він пройшов складний шлях від простого рядового до військового найвищого рангу. Цей колишній нападник з команди регбі військово-морського флоту мав вуса, а його кремезність межувала з огрядністю, проте він був загартований у боях, як і годиться справжньому ветерану-командосу. На вигляд мав більше за свої п’ятдесят сім років і говорив із помітним шотландським акцентом, притаманним жителям його рідного містечка Фолкерк. Він був людиною, що сприймає речі такими, які вони є, якщо, звісно, не існує вагомих причин вважати інакше.

Очолюючи протягом двох років центральний штаб Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, він добре орієнтувався у специфічному світі Північноатлантичного альянсу і знав про хитромудрі політичні й дипломатичні взаємовідносини в оточенні вищих посадовців. До того ж, порівняно з більшістю старших офіцерів Королівської морської піхоти, Мак-Кінлі як командир бригади мав чималі повноваження. Два ордени, з Іраку й Афганістану, свідчили про багатий бойовий досвід генерала. Як і протез на правій ампутованій вище коліна нозі, втраченій десять років тому через вибух міни у Гільменді.

Цього ранку Мак-Кінлі заміняв свого боса — адмірала Макса Товарда, Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. Американський адмірал Говард, розумний і обізнаний у політиці Сполучених Штатів, полетів на своєму приватному літаку на конгрес у Вашингтон і зараз перебував десь над Атлантикою. Ще одного співробітника Ставки — генерала з чотирма зірками на погонах, начальника штабу флоту Курта Віттмана — викликали до Берліна. Він вважався спеціалістом з логістики та політиком з хорошими зв’язками, проте зовсім не мав досвіду бойових дій. Тому Мак-Кінлі був того дня за старшого та й взагалі — єдиним із керівництва штабу, хто лишився на місці.

— Що ж, пані та панове, — почав він, займаючи за столом місце головуючого, — перейдемо до справи.

Він не встиг продовжити, бо його перервали.

— Вибачте, сер, — підійшов і схилився над ним полковник Джеймі Свінтон, головний офіцер штабу, — ми щойно отримали дзвінок від служби зв’язку Верховного головнокомандувача. Він ще у повітрі, але хоче негайно поговорити з вами. Ми все підготували для того, щоб ви прийняли відеодзвінок у своєму офісі за п’ять хвилин.

— Дякую, Джеймі, зараз буду. Панове, я прошу вибачення і знаю, скільки зусиль було докладено, щоб організувати цей брифінг. Скіпе, продовжуйте, будь ласка, — сказав він, звертаючись до заступника начальника оперативного штабу Скіпа Вільямса — коротко стриженого, з вольовим підборіддям та спортивної статури молодого американського генерал-майора. На рукаві його камуфляжної форми була емблема із зображенням орла, а це свідчило про те, що він належав до 101-ї повітрянодесантної дивізії.

— Продовжуйте без мене, потім поінформуєте про результати зустрічі.

— Звісно, сер, — відповів Вільямс.

Після цих слів Мак-Кінлі встав і покинув кімнату разом із полковником.

За п’ять хвилин він уже був у своєму кабінеті та сидів за столом, що його тут колись поставив перший заступник Верховного головнокомандувача — фельдмаршал Бернард Монтгомері. Спершу Мак-Кінлі спробував шотландський чай, який йому принесла сержант Лорна Беван, що служила у Королівських військово-повітряних силах. Потім він перевірив налаштування відеоконференції і упевнився, що зв’язок із командою Верховного головнокомандувача таки налагоджено.

— Дейве, ви мене чуєте? — на екрані з’явилося обличчя адмірала Макса Говарда із задумливим поглядом, який був більше схожим на погляд історика з Ліги плюща [8] Ліга плюща (англ. Ivy League) — асоціація восьми найдавніших американських університетів. Називається так через гілки плюща, які обвивають будівлі цих університетів. Вважається, що члени ліги відзначаються високою якістю освіти та певним снобізмом щодо інших американських університетів. , ніж бойового адмірала і Верховного головнокомандувача.

— Справи в Україні погіршуються. Зв’язок може перерватися будь-якої миті, тож говоритимемо дуже стисло.

— Я вас уважно слухаю, адмірале, — сказав Мак-Кінлі.

— Дейве, мені щойно повідомили зі штаб-квартири європейського командування збройних сил, що у Харкові зникла група американців. Вони були з тих інструкторів, яких відправили на допомогу українській армії. Певно, їх полонили російські спецслужби. Ми чекаємо, що росіяни ось-ось покажуть їх по телебаченню і почнуть стверджувати: це бійці американського спецназу, яких схопили після перетину ними українського кордону з Росією. І що найгірше — схоже, одного з них убили, коли той намагався втекти.