Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

— Все буде добре... Рухайся за мною! — прохрипів, перекрикуючи шум снарядів, що пролітали повз них.

Ступор пройшов, і Крауя кивнула на знак згоди. Разом вони поповзли назад, шукаючи Бредлі, зв’язківця з позивним «Гігантський Ківі». Той також був неушкоджений і з шаленим світлом воїна маорі в очах відстрілювався зі своєї гвинтівки SA80.

— Молодець, Бреде. Залишайся тут. Роби прицільні постріли, якщо можеш. Але не підставляйся.

Морланд поповз по колу. Знайшов Вебба, капітана «Альфи», який говорив щось у рацію.

— Я послав сигнал. Наш літак зараз десь поблизу. Тож скоро надійде допомога з повітря.

— Якщо ми зможемо ще трохи протриматись, — відповів Морланд.

Він обережно виглянув із ячменю. Тепер спалахи вогню й окремі постріли долітали звідкись зліва і мали більш спорадичний характер. Це, мабуть, був інший кулемет. Потім зі сторожової вежі на периметрі відкрили вогонь з важкої зброї. Схоже було, що вони таки потрапили в пастку. Як там вчив інструктор школи піхоти у Бреконі на занятті «Реакція на засідку»? «Якщо ви опинилися в зоні ураження, то повинні здійснити напад з використанням вогню.»

Дурниця! Той, хто це писав, ніколи не потрапляв у засідки росіян. Треба відкривати вогонь у відповідь. Навіть якщо немає жодних шансів на перемогу в перестрілці з трьома кулеметниками. А потім відступати в укриття.

Намагаючись перекричати шум стрілянини, Морланд скомандував:

— Формуємо лінію вогню! Стріляємо безперервним вогнем! І відступаємо до яру!

Раптом він спіткнувся об щось. Це був сержант «Альфи»: він лежав, розпластавшись на землі. Морланд встав на коліна біля нього: ознак життя не було. Схоже, бійця відкинуло назад кулеметною чергою, яка прошила його наскрізь. Кров усе ще стікала на землю з відкритих ран на спині. Вебб, що йшов слідом за Морландом, нахилився, помацав пульс на шиї бійця й заперечно похитав головою. Сержант був мертвим.

Залишивши тіло, під безупинним вогнем вони поплазували до групи Лукші. Литовець лежав у ячмені: ліве плече було у крові, а замість лівої руки від самого ліктя стирчав скривавлений обрубок. Крауя кинулася до пораненого, розкрила свій пакет першої допомоги і швидко закрутила бандаж навколо залишків його руки. Другу пов’язку наклала на плече. Хлопці почали швидко діставати свої пакети та передавати бандажі Крауя, а вона щосили затягувала їх на руці Лукші. Тим часом Морланд дістав зі свого пакета джгут і міцно стягнув його навколо верхньої частини руки. Потік крові потроху зменшувався. Морланд знову засунув руку в пакет і витягнув шприц-тюбик з морфієм.

— Тримайся, Арвідасе. Я уколю тобі морфін, щоб полегшити біль.

Лукша, зціпивши зуби, заперечно похитав головою.

— Ми, литовці, не відчуваємо болю. Просто зупини кров. Я в порядку. Хочу, щоб голова була ясною, коли вбиватиму цих клятих росіян.

Морланд поглянув на нього із приголомшеним захопленням. Тієї миті він зрозумів, що з такими бійцями, як Лукша, вони вистоять. Одразу ж відчув прилив адреналіну. І гнів. Страх дивним чином зник. Він знову подивився на Бредлі. Той продовжував стріляти зі свого SA80.

— Бос! — крикнув Бредлі. — Стрілецька група працює. Вогонь слабшає.

Морланд ризикнув іще раз виглянути з насаджень. З лісу позаду донісся такий знайомий звук кулеметної черги. У природному укритті, уміло схований від очей російських вояків, стріляв 12,7-міліметровий великокаліберний кулемет GPMG. Якби росіяни могли бачити його, все швидко скінчилося б: Арчер і Вотсон вже стали б гарматним м’ясом. Натомість вони добре виконували роботу: Морланд бачив, як трасуючі снаряди летять ліворуч від них. Тож вогонь супротивника в цей бік припинився, і бійці отримали короткий перепочинок, оскільки росіяни спрямували всю свою лють на GPMG.

Бредлі схопив Лукшу і разом із Крауя потягнув його на спині через ячмінне поле, як рятувальник, що витягає потопаючого на берег. А в цей час Морланд і Вебб продовжували атакувати ворога.

Метр за метром, крок за кроком вони повільно пробиралися через поле. Ніколи в житті їм ще не було так важко долати п’ятдесят метрів шляху. І ось нарешті — довгоочікуваний яр. Виснажені, зі струмками поту на обличчях бійці дісталися його краю й зісковзнули вниз. Як вони залишились живими — це було загадкою для Морланда. Адже становили собою гарні мішені на тому ячмінному полі. Більш того, охоронці на сторожових вежах могли прикінчити їх за лічені секунди, бо ж мали сучасні прилади нічного бачення, і, схоже, саме тому світло було вимкнене. Чим більше він думав про те, що відбувалося, тим менше розумів.