Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

— Більш того, в Альянсі навіть не знають, що ми збираємося почати той бій. Тож можуть сказати, що ніколи не давали згоди на нього, — пробурмотів Мак-Кінлі.

— То тепер ви кажете, що не впевнені, Дейве?

— Ні, сер, я цього не кажу. Насправді ми лише за кілька годин від захоплення російських ядерних батарей. Зараз немає жодних ознак того, що росіяни мають хоча б найменше уявлення про те, що має статись. Це значить, що наш план працює. До того ж у нас є і своєрідний план відступу.

— Що ви маєте на увазі, Дейве?

— У той момент, коли ми захопимо їхні ракети, вся стратегічна картина зміниться. Ми завжди так думали. І навіть якщо «Распутін» не спрацює або спрацює тільки на короткий час, у нас все ще буде можливість захопити сто російських ядерних ракет.

— Сер? — озвався Скіп Вільямс.

— Так, — Говард був розлючений, що його переривають.

— Заступник Верховного головнокомандувача абсолютно правильно каже. У кожному оперативному загоні «Альфа» є кілька хлопців, яких спеціально навчали підключати «Іскандери», а ще більше вони знаються на повітряних атаках. Вони вважають, що знадобиться не менш як тридцять хвилин, щоб розвернути одну ракету і, вже під нашим контролем, спрямувати на Росію. Коли ці хлопці розберуться, як розвернути одну ракету, з іншими вже діло піде набагато швидше. Вони планують спрямувати на Росію мінімум десять «Іскандерів» з кожної батареї, перш ніж розпочнеться контратака. Це справді реальна можливість, що загроза відступить.

Говард слухав дуже уважно.

— Мені подобається те, що ви говорите, Скіпе... Якщо ми матимемо десять «Іскандерів», готових до запуску по Росії, цього буде достатньо для інформаційної пастки, щоб принизити президента і змусити його йти на поступки. Тоді вже політики самі повинні будуть запропонувати йому вихід. Що б не трапилося, навіть якщо росіяни подолають «Распутіна» і повернуть собі батареї, вони не матимуть уявлення, скільки ядерних зарядів може спрацювати і що робити, якщо вони вдарять по них. Після того як батареї побувають у наших руках, навіть на короткий час, росіяни не наважаться використати їх, поки не перевірять... Чорт забирай! — Він ляснув себе руками по стегнах і посміхнувся. — Це схоже на якийсь кошмарний сюжет про терористів. І в ньому якраз ми є тими проклятими терористами! Але ж це набагато краще, ніж бути тими, кого вони знищують, чи не так, Дейве?

Мак-Кінлі теж розсміявся. Адмірал мав рацію: майже завжди краще атакувати, ніж захищатись.

— Найвищий бал нам усім за нестандартне мислення. Це не хрестоматійний план, якого навчають в коледжі. Ось чому росіяни навіть не могли собі уявити його. Але якщо «Распутін» спрацює — а він спрацює, — це дасть нам реальний шанс виграти війну одним ударом. Ми будемо погрожувати росіянам їхньою ядерною зброєю, поки вони не підуть із країн Балтії. Це рішення, завдяки якому ми матимемо мінімальну кількість жертв задля досягнення максимального ефекту. Саме тому я завжди підтримував цей план... як ви знаєте.

Говард кивнув на знак згоди, і Мак-Кінлі продовжив. Він знав, зрештою, що, будучи заступником стратегічного командувача, перебуває тут, щоб підтримати адмірала, заспокоїти і розділити з ним тягар відповідальності. А це означало, що потрібно діяти чітко за узгодженим зараз планом.

— Підбиваємо підсумок: ризик великий, однак це не авантюра.

— Дякую, Дейве. Ціную твою підтримку. Таким чином, панове, я вважаю, що ми дійшли згоди.

— Ще одна річ, сер, — додав Мак-Кінлі. — Дякую, що згодилися на три десантних підрозділи. Це допоможе убезпечити майданчик у Правдинську. І це хороший знак для нас. Бійці тренуються разом із 82-ю повітряно-десантною. Мені повідомили, що вони навіть стрибають із американських літаків з американськими парашутами. Але, звісно, сьогодні вони не стрибатимуть.

— Це точно, — додав Вільямс, усміхнувшись. Рішення прийнято. Тепер можна трохи розслабитись. — Наскільки я знаю, десантники — справді круті хлопці, не те що ця м’якотіла морська піхота.

— Зачекай... — одразу ж запротестував Мак-Кінлі.

— Дуже радий, що ваші особливі стосунки все такі ж «шанобливі», хлопці, — перервав їхню перепалку Говард, якого тішила ця одвічна конкуренція між «зеленими» і «червоними» беретами. Потім він повернувся до Вільямса. Тепер його обличчя стало суворим і серйозним, адже він надто добре розумів наслідки свого наказу:

— Тепер до справи, Скіпе.