Анджей Сапковский - Відьмак. Останнє бажання

— Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?

— Відьмаком.

— Ага, — повторив Нівеллен за хвилину. — Якщо я добре пам’ятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.

— Ти добре пам’ятаєш.

Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували, били вгору тонкими вусиками вогню, віддзеркалювалися у різьбленому кришталю бокалів, у каскадах воску, що стікав по свічникові.

Нівеллен сидів нерухомо, злегка рухаючи гігантськими вухами.

— Уявімо, — сказав він нарешті, — що ти встигнеш витягти меча раніше, ніж я до тебе доскочу. Уявімо, що навіть устигнеш мене рубанути. При моїй вазі мене це не затримає, звалю тебе з ніг самою інерцією. А потім усе вже вирішать зуби. Як вважаєш, відьмаче, хто з нас двох має більший шанс, якщо дійде до перегризання горлянок?

Ґеральт, притримуючи великим пальцем олов’яну кришечку карафи, налив собі вина, відпив, відкинувся на спинку стільця. Дивився на чудовисько усміхаючись, і усмішка та була винятково паскудною.

— Та-а-ак, — протяжно сказав Нівеллен, длубаючись пазуром у кутку пащі. — Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багацько слів. Цікаво, як ти впораєшся із наступним, яке я тобі поставлю. Хто за мене заплатив?

— Ніхто. Я тут випадково.

— Чи ти не брешеш?

— Не маю звички брехати.

— А які маєш звички? Мені розповідали про відьмаків. Я запам’ятав, що відьмаки крадуть малих дітей, яких потім годують магічними зіллями. Ті, хто те переживе, самі стають відьмаками, чаклунами із нелюдськими здібностями. Їх учать вбивати, викорінюють із них усілякі людські почуття та інстинкти. Роблять із них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я, як казали, що саме час, щоби хтось почав полювати на відьмаків. Бо потвор усе менше, а відьмаків — більше. З’їж куріпку, поки вона не вистигла.

Нівеллен і собі взяв з миски куріпку, вклав її цілу в пащу і схрумкав, наче сухарик, тріскочучи чавленими між зубами кістками.

— Чому ти нічого не кажеш? — запитав нерозбірливо, ковтаючи. — Що з того, що про вас кажуть, є правдою?

— Майже нічого.

— А що є брехнею?

— Те, що потвор все менше.

— Факт. Їх чимало, — вишкірив ікла Нівеллен. — Одна, власне, сидить перед тобою й роздумує, чи добре зробила, запросивши тебе. Мені відразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.

— Ти — ніяка не потвора, Нівеллене, — сухо сказав відьмак.

— А, зараза, це щось нове. Тож, як на тебе, ким я є? Киселем із журавлини? Табунцем диких гусей, що відлітають у вирій смутним листопадовим ранком? Ні? То, може, — цнотою, втраченою біля джерела цицкатою донькою мірошника? Ну, Ґеральте, скажи мені, ким я є. Не бачиш, я аж трясуся від цікавості?

— Ти не потвора. Інакше ти не зміг би торкатися цієї срібної таці. І вже у жодному разі не взяв би до рук мій медальйон.

— Ха! — заревів Нівеллен так, що полум’я свічок на мить зробилося горизонтальним. — Сьогодні, схоже, день розкриття великих і страшних таємниць! Зараз я довідаюся, що ці вуха виросли в мене, бо дитиною я не любив вівсянку на молоці!

— Ні, Нівеллене, — спокійно відказав Ґеральт. — Це сталося через накладене прокляття. Я впевнений, що ти знаєш, хто те прокляття наклав.

— А якщо й знаю, то що?

— Прокляття можна зняти. У більшості випадків.

— І ти, як відьмак, вочевидь умієш прокляття знімати. У більшості випадків?

— Умію. Хочеш, щоб я спробував?

— Ні. Не хочу.

Чудовисько роззявило пащу й звісило червоного язицюру, довжиною на дві п’яді.

— Сторопів, га?

— Сторопів, — признався Ґеральт.

Чудовисько захихотіло, розвалившись у кріслі.

— Я знав, що сторопієш, — сказало. — Налий собі ще, сядь зручніше. Оповім тобі всю історію. Відьмак ти чи ні, а в тебе з очей добро визирає, а я маю бажання погомоніти. Налий собі.

— Уже нема чого.

— А, зараза. — Чудовисько хекнуло, після чого знову луснуло лаписьком об стіл. Поряд із двома порожніми карафами з’явився, невідомо звідки, чималий глиняний глек у вербовому кошику. Нівеллен зубами здер воскову печатку.

— Як ти, напевне, помітив, — почав він, наливаючи, — місцевість тут досить безлюдна. До найближчих людських осель — чималий шмат дороги. Бо, бач, мій татуньо й мій дідуньо свого часу не давали зайвих приводів для любові ані сусідам, ані купцям, які їздили трактом. Кожен, хто сюди діставався, у кращому разі втрачав свій скарб, якщо татусь помічав його з вежі. А пара найближчих поселень згоріли, коли татусь вирішив, що спізнилися вони із даниною. Мало хто любив мого татуся. Крім мене, природно. Страшно я плакав, коли одного разу привезли на возі те, що залишилося з мого татуся після удару дворучника. Дідуньо тоді активним розбоєм вже не займався, бо з того дня, коли отримав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, слинив і рідко коли вчасно встигав до вбиральні. Так воно й вийшло, що як спадкоємець повинен я був водити дружину.