Анджей Сапковский - Відьмак. Вежа Ластівки

Дівчина скінчила їсти, впала на подушки. Мить-другу мертво вдивлялася у стелю, потім повернула голову. Незвичайно великі зелені очиська, знову звернув на те увагу Визогота, надавали її обличчю вираз невинної дитинки, що явно протирічило паскудно скаліченій щоці. Визогота знав цей тип вроди — великоока вічна дитина, фізіономія, що викликає інстинктивну реакцію симпатії. Вічна дівчинка, навіть коли двадцятий — та й тридцятий — день народження зникне з пам’яті. Так, Висогота добре знав цей тип вроди. Його друга дружина була такою. Його дочка була такою.

— Мушу звідси тікати, — сказала дівчина. — Причому швидко. За мною женуться. Але ж ти про це знаєш.

— Знаю, — кивнув він. — Це були твої перші слова, які, щоби там що, не виявилися маренням. Вірніше, одні з перших. Спершу ти запитала про свого коня і свій меч. У цій послідовності. Коли я запевнив тебе, що кінь і меч під доброю опікою, ти стала підозрювати, що я спільник якогось Бонгарта і що я не лікую тебе, а піддаю тортурам надії. Коли я не без зусиль довів тобі, що ти помиляєшся, ти відрекомендувалася як Фалька й подякувала мені за порятунок.

— То добре. — Вона відвернула голову на подушці, наче бажаючи уникнути необхідності дивитися йому в очі. — То добре, що я не забула тобі подякувати. Я це пам’ятаю, наче крізь туман. Не знаю, що було правдою, а що сном. Боялася, що не подякувала. І я не звуся Фалькою.

— Про те я також довідався, хоча, скоріше, випадково. Ти говорила у гарячці.

— Я утікачка, — сказала вона, не повертаючись. — Бігла. Небезпечно давати мені прихисток. Небезпечно знати, як звуть мене насправді. Я мушу сідати на коня й утікати, поки мене тут не вислідять…

— Хвилину тому, — сказав він лагідно, — ти мала проблеми з тим, аби сходити на нічний горщик. Я якось не дуже бачу тебе сідаючою на коня. Але запевняю: тут ти у безпеці. Ніхто тебе тут не вислідить.

— Мене напевне переслідують. Ідуть по слідах, перевернуть усю навколишню місцину…

— Заспокойся. Кожного дня дощить, ніхто не знайде слідів. А ти — на пустелі, у домі пустельника, який відірвався від світу. Так, щоб і світу було нелегко його знайти. Втім, якщо ти бажаєш, я можу пошукати, як переказати звістку про тебе твоїм близьким чи друзям.

— Ти навіть не знаєш, хто я така…

— Ти поранена дівчина, — перебив він. — Яка втікає від когось, хто не вагається поранити дівчину. То ти бажаєш, щоб я передав якусь звістку?

— Немає кому, — відповіла вона за мить, а Висогота вловив вухом зміну її голосу. — Мої друзі мертві. Всіх повбивали.

Він не прокоментував.

— Я — смерть, — продовжила дівчина тремким голосом. — Кожен, хто зі мною стикається, помирає.

— Не кожен, — заперечив він, уважно до неї придивляючись. — Не Бонгарт, той, чиє ім’я ти викрикувала у гарячці, той, від якого ти зараз маєш намір тікати. Ваша сутичка, як розумію, зашкодила, скоріше, тобі, ніж йому. То він… поранив тобі обличчя?

— Ні. — Вона стиснула губи, аби стримати щось, що було чи стогоном, чи прокляттям. — Обличчя мені поранив Пугач. Стефан Скеллен. А Бонгарт… Бонгарт поранив мене значно сильніше. Глибше. Чи я про те говорила у гарячці?

— Заспокойся. Ти заслабла, ти повинна уникати сильних почуттів.

— Я звуся Цірі.

— Я зроблю тобі примочку з арніки, Цірі.

— Стривай… хвилинку. Дай мені якесь дзеркало.

— Я казав тобі…

— Прошу!

Він послухався, дійшовши висновку, що так треба, що зволікати довше немає сенсу. Приніс їй і каганець. Аби могла краще роздивитися, що зроблено з її обличчям.

— Ну, так, — сказала вона зміненим, ламким голосом. — Ну, так. Саме так, як я і думала. Майже так, як я і думала.

Він вийшов, опустивши за собою імпровізовану, з ковдр, завісу.

Вона намагалася хлипати тихо, так, аби він не чув. Дуже намагалася.

Назавтра Висогота зняв половину швів. Цірі обмацала щоку, посичала, наче змія, нарікаючи на сильний біль у вусі й шиї біля щелепи. Утім, встала, одягнулася і вийшла на подвір’я. Висогота не протестував. Супроводжував її. Ані допомагати, ані підтримувати не мусив. Дівчина була здоровою і куди сильнішою, ніж можна було подумати.

Заточилася тільки назовні, притрималася за двері й одвірок.

— Але ж… — вона раптом захлинулася на вдиху. — Але ж і холод! Мороз, чи що? Вже зима? Як довго я тут пролежала? Кілька тижнів?

— Рівно шість днів. Нині п’ятий день жовтня. Але обіцяє він бути дуже холодним жовтнем.

— П’яте жовтня? — Вона зморщилася, засичала від болю. — То як це? Два тижні…