Анджей Сапковский - Відьмак. Вежа Ластівки

— Чорні хмари скупчилися над вашими головами, — говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима. — Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…

— Отой? — скривився Ґіселер. — Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

— Заскавчав вовк по-баранячому, — усміхнувся Готспорн, — та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить…

— Аааа, — пригадав собі Ґіселер. — Карета із четвіркою тарантових [12] Тарантовий — чорно-білої масті. ! То та панна?

— Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небіжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно із сукні її здерла. Повторюючи при тому всякі різні слова.

— Там аж ніяк не у тому справа! — крикнула з-за столу Цірі, маючи можливість криком погамувати біль. — Ми барону неповагу й деспект виказали, дозволивши, аби вона незайманою пішла! Треба було зграти панянку!

— І справді. — Цірі відчувала погляд Готспорна на своїх голих стегнах. — Бо то ж велика неповага — не зграти. Не дивина, що ображений Касадей збройну гассу скликав, нагороду визначив. Клявся публічно, що всі ви головами вниз повиснете з крокштинів [13] Крокштин (від нім. Kragstein — «скоба») — архітектурний елемент; кінчик опорної балки, що виступає з муру будівлі. на мурах його замку. Також обіцяв, що за ту здерту з дочки брошку з панни Фальки здере він шкіру. Пасами.

Цірі вилаялася, а Щури зайшлися диким реготом. Іскра чхнула і страшенно обшмаркалася: фісштех подражнював їй слизову.

— Ми ті погоні вертіли собі, — заявила, витираючи шарфиком ніс, уста, підборіддя і стіл. — Префект, барон, Варнхагени! Гонять нас, але не здогонять! Ми — Щури! За Вельдою ми три зиґзаґи зробили, а ті дурні зараз ген у бік гонять, по холодному сліду. Раніше, ніж у себе прийдуть, задалеко опиняться, аби завертати.

— Та нехай би й завернули! — запально сказав Ассе, який певний час тому прийшов уже з варти, на якій його ніхто не заступив і заступати наміру не мав. — Порубаємо їх, та й уся історія!

— А точно! — крикнула зі столу Цірі, забувши вже, як минулої ночі утікали вони від погоні через села над Вельдою і який вона тоді мала страх.

— Добре. — Ґіселер гепнув долонею об стіл, кладучи різко край галасливій балаканині. — Кажи, Готспорне. Бо я ж бачу, що ти хочеш нам про щось сказати, про щось важливіше за префекта, Варнхагенів, барона Касадея і його вразливу дочечку.

— Бонгарт вашим слідом йде.

Запала тиша, незвичайно довга. Навіть майстер Альмавера перестав на мить колоти.

— Бонгарт, — повторив протягло Ґіселер. — Стара сива сволота. Файно ми комусь мусили досадити.

— Комусь багатому, — кивнула Містле. — Не кожного на Бонгарта вистачить.

Цірі вже хотіла спитати, хто отой Бонгарт, але випередили її — майже одночасно, єдиним голосом — Реф і Ассе.

— То мисливець за нагородами, — похмуро пояснив Ґіселер. — Раніше начебто жовнірською долею перебивався, тоді — мандрівною торгівлею, врешті взявся за вбивства людей за нагороду. Сучий син, яких мало.

— Говорять, — досить безтурботно сказав Кейлі, — що коли б усіх, кого Бонгарт засік, на одному жальнику схотіли поховати, той жальник на половину морга [14] Морг (від нім. Morgen — «ранок») — середньовічна міра площі ґрунту, чий розмір пов’язаний із розміром ділянки, яку рільник може зорати конем від ранку до полудня; у польському Середньовіччі дорівнював близько 0,57 га. мав би бути.

Містле насипала білого пороху в заглибину поміж великим і вказівним пальцем, різко вдихнула.

— Бонгарт ганзу Великого Лотара розбив, — сказала. — Засік його й брата, того, що Мухоморцем звали.

— Кажуть: ударом у спину, — кинув Кейлі.

— Також Вальдеса забив, — додав Ґіселер. — А як Вальдес загинув, то розпалася і його ганза. Одна з кращих була. Порядне, круте гуляйполе. Чьоткі чуваки. Думав я свого часу до них пристати. До того, як ми знюхалися.

— Усе правда, — сказав Готспорн. — Такої ганзи, як ганза Вальдеса, не було другої — і не буде. Пісні про те співають, як вирвалися вони з облави під Сардою. Ото голови буйні, ото вмілість кавалерська! Мало хто з ними зрівнятися міг.