Поки я добрела до хати, буханці трохи охололи, але всередині досі були теплими. Коли я поставила їх на стіл, Прим жадібно потягнулася до хліба, але я змусила її сісти до столу, тоді посадила матір поруч і налила всім гарячого чаю. Я відшкребла чорну скоринку і покраяла хліб на товсті скибки. Того вечора ми з’їли цілий буханець, шматок по шматку. Це був справжній смачний хліб із родзинками й горіхами.
Тоді я зняла з себе мокрий одяг і, повісивши його біля вогню, залізла в ліжко. Сон без сновидінь миттю окутав мене. І тільки наступного ранку мені спало на думку, що, можливо, хлопчина навмисне спалив хліб, навмисне скинув його у вогонь, знаючи заздалегідь, що його покарають. Щоб віддати хліб мені. А може, то все-таки збіг? Навіщо йому це? Він навіть не знав мене. Та бодай і просто кинувши мені підгорілий хліб, він виявив неабияку великодушність; якби мати дізналася про це, йому б добряче влетіло. Я не могла пояснити цього вчинку.
За сніданком ми з’їли ще кілька скибок хліба і пішли до школи. За ніч, здавалося, прийшла весна. Повітря стало теплим і солодким, на небі з’явилися пухнасті хмаринки. В школі я зустріла того хлопчика. Його щока набрякла, а під оком виступив синець. Він був із друзями і не зауважив мене. Та коли ми з Прим верталися додому зі школи, я помітила, що він дивився на нас із протилежного кутка двору. На якусь мить наші погляди зустрілися, і він відвернувся. Я засоромилася й опустила очі долі. Саме тоді я побачила її. Першу кульбабу в цьому році. І мене мов осінило. Я збагнула, що треба робити, аби вижити.
До сьогодні я не можу пояснити зв’язок між цим хлопцем — Пітою Мелларком, хлібом, що подарував мені надію, та кульбабою, яка дала мені ключ до виживання. Потім іще не раз я відчувала на собі погляд Піти, хоч він завжди поспішно відводив очі. І досі я терзаю себе, почуваючись так, немов заборгувала йому, а я ненавиджу бути в боргу. Либонь, якби я йому подякувала, то почувалася б набагато краще. Я неодноразово думала про це, але якось не випадало нагоди. А тепер уже запізно. Нас кинуть на арену, і нам доведеться битися на смерть. І як мені тепер дякувати? Навряд чи моє «спасибі» здаватиметься щирим, коли я водночас намагатимуся перерізати йому горло.
Мер завершив читати неймовірно нудний Закон Зради і жестом наказав нам із Пітою потиснути одне одному руки. Пітина долоня була така ж м’яка й тепла, як буханець хлібі. Піта подивився мені в очі й підбадьорливо потиснув долоню. А може, це був просто нервовий иіазм?
Під звуки гімну Панему ми повернулися обличчям до натовпу.
«Добре, що нас буде аж двадцять чотири, — подумала я. — Є шанс, що його вб’є хтось інший, а не я».
Хоча останнім часом не схоже, що мені варто покладатися на везіння.
В ту мить, коли пролунала остання нота гімну, нас оточила охорона. Звісно, ніхто не збирався заковувати нас у кайдани, просто кілька миротворців стали навколо нас і повели через парадний вхід у Будинок Правосуддя. Можливо, в минулому трибути намагалися втекти. Хоча я такого не пригадую.
Мене провели до кімнати і залишили там саму. Це було найрозкішніше місце, де мені коли-небудь випадало побувати: з товстими килимами й оксамитовим диваном та кріслами. Я знала, який оксамит на дотик, бо у мами була колись сукня з оксамитовим комірцем. Присівши на диван, я не могла втриматися, щоб не погладити його. Це хоч трохи заспокоїло мене і додало сил, щоб пережити наступну годину — час, відведений для прощання з рідними. Я не могла дозволити собі таку розкіш — розрюмсатися, щоб потім усі побачили мене із заплаканими очима й червоним носом: на вокзалі натикано безліч камер. Ридання — це не вихід.
Спочатку до кімнати зайшли мама й сестра. Я простягнула руки до Прим, і вона миттю видряпалася мені на коліна. її рученята обвилися навколо моєї шиї, голівка опустилася мені на плече, зовсім як у малого дитинчати. Мати сіла поруч і мовчки пригорнула нас обох. Ніхто не наважувався порушити тишу. Зрештою, спам’ятавшись, я поквапилася нагадати їм, як вони мають чинити без мене. *
Прим не повинна погоджуватися на тесери. Якщо І Ірим продаватиме козяче молоко і сир, а мама й надалі допомагатиме жителям Скиби лікувальними травами та настоянками, то вони виживуть. Гейл пообіцяв, що приноситиме матері з лісу трави, яких вона не вирощує сама, — треба тільки детально описувати рослини, адже він не розуміється на них так, як я. А ще він приноситиме їм м’ясо — ми з ним уклали таку угоду ще рік тому. Він не схоче брати нічого взамін, але по можливості з ним слід якось розраховуватися — ліками чи молоком.
Читать дальше