Сюзан Коллiнз - Голодні ігри

Від його слів мені немов камінь із душі скотився. Зі мною люди згоджуються мати справу, але Прим просто обожнюють. Можливо, цього буде достатньо, щоб зберегти їй життя.

Мій наступний гість також неочікуваний. Упевненим кроком до мене наблизилася Мадж. Вона не плакала і не відводила погляду, а голос її звучав чітко й наполегливо.

— На арену дозволяють узяти одну річ зі свого округу. Річ, яка нагадуватиме про дім. Візьмеш оце?

І з цими словами вона простягнула мені золоту брошку, яка зранку була пристебнута до її сукні. Я ще не мала нагоди роздивитися її як слід, аж тепер побачила, що це пташка в польоті.

— Твою брошку? — перепитала я. Бо ніколи не здогадалася б узяти з собою щось на згадку про наш округ.

— Я пристебну її тобі до сукні, гаразд?

І не чекаючи відповіді, Мадж нахилилася й причепила пташку до моєї сукні.

— Пообіцяй, що візьмеш її з собою на арену, Катніс, — благала вона. — Пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю, — відповіла я.

Спочатку печиво, потім брошка — стільки подарунків! А ще, виходячи, Мадж поцілувала мене в щоку. Можливо, Мадж завжди була мені єдиною справжньою подругою?

Нарешті до мене прийшов Гейл. І хоча ми ніколи не плекали одне до одного романтичних почуттів, коли він широко розвів руки, я, ні секунди не вагаючись, кинулася йому в обійми. Все в ньому мені добре знайоме — рухи тіла, аромат просякнутої запахом лісу шкіри. На полюванні я інколи слухала, як б’ється його серце. Але вперше відчула, як його струнке мускулисте тіло притискається до мене.

— Послухай, гадаю, дістати ножа буде зовсім не важко, але краще б ти роздобула лук. Із ним у тебе більше шансів.

— Там не завжди є луки, — мовила я.

У пам’яті спливло, як кілька років тому трибутам кинули тільки жахливі шпичасті булави, якими вони забивали одне одного до смерті.

— Тоді зроби сама, — сказав Гейл. — Навіть поганий лук краще, ніж ніякого.

Якось я пробувала змайструвати лук на взірець батькових, та мої старання не мали успіху. Це не так легко, як здається. Навіть батько іноді псував заготовки.

— Може, там і дерев не буде, — зауважила я.

Одного року трибути опинились у місцевості, де не

було нічого, крім піску, валунів і колючих чагарників. Тоді багато учасників померли від укусів отруйних змій або збожеволіли від спраги.

— Дерева є майже завжди, — заперечив Гейл. — Кому ж цікаво спостерігати, як половина учасників просто вмирає від холоду.

І то правда. В один із сезонів ми бачили, як ночами гравці просто замерзають на смерть. їх неможливо було роздивитися, так вони зіщулювалися, і не було жодного дерева, щоб розпалити вогонь чи зробити факел. Мабуть, у Капітолії вирішили, що така смерть — не дуже видовищне дійство, і відтоді дерева зазвичай бували.

— Так, здебільшого дерева є,— погодилася я.

— Катніс, це просто полювання, а ти — найкращий мисливець, що мені траплявся, — підбадьорював Гейл.

— Це не просто полювання. Суперники озброєні. І вони мають голову на в’язах, — заперечила я.

— Так, як і ти. Тільки в тебе більше практики, справжньої практики, — мовив він. — Ти вмієш убивати.

— Не людей! — мало не скрикнула я.

— Гадаєш, є відмінність? — буркнув Гейл похмуро.

Найстрашніше те, що відмінності таки немає: слід

просто забути, що перед тобою люди.

Миротворці повернулися зарано, і Гейл попросив іще трохи часу, але його повели геть. І мені стало страшно.

— Не дай їм померти з голоду! — гукнула я, хапаючи Гейла за руку.

— Не дам! Ти ж знаєш, що не дам! Катніс, пам’ятай, що я…

Але миротворці розштовхали нас, двері гучно гримнули, і я так { не дізналася, що він хотів сказати.

Від Будинку Правосуддя до вокзалу рукою кинути, особливо на машині. Я ще ніколи не їздила машиною. Хіба возом, і то рідко. А на Скибі ми взагалі ходимо пішки. *

Я добре зробила, що не заплакала. На вокзалі аж роїлося пронирливими репортерами з їхніми набридливими камерами. Вони так і пхали їх просто мені в обличчя. Взагалі-то я звикла приховувати свої почуття. І зробити це тепер було також зовсім не важко. Я підвела очі й подивилася на екран, де в прямому ефірі показу-нали наш від’їзд, і залишилася цілком задоволена: у мене був такий вид, немов мені страшенно нудно.

А от Піта Мелларк плакав, а що найдивніше, він зовсім не намагався приховати сльози. Цікаво, може, гака в нього стратегія: спочатку продемонструвати, який ти слабкий і наляканий, запевнити інших трибутів, що ти їм не суперник, а тоді в найменш очікувану мить атакувати? Кілька років тому так учинила Джоанна Мейсон з Округу 7. Вона здавалася такою безневинною заляканою дурепою, що ніхто не звертав на неї уваги, аж поки не залишилося всього кілька учасників. Виявилося, що вона — віртуозний убивця. Гарно придумано — нічого не скажеш. Але Піта Мелларк цієї не поспіває, він же син пекаря. Голодним він ніколи не був, та й лотків із хлібом не один десяток за своє життя перетягав — дужий широкоплечий хлопчина. Йому доведеться не один день плакати, щоб на нього перестали зважати.