Сюзан Коллiнз - Голодні ігри

Мені навіть на думку не спало запропонувати Прим полювати. Кілька разів я брала її з собою і намагалася навчити, але кожне полювання оберталося катастрофою. Вона боялася лісу наче вогню, а щоразу як мені вдавалося підстрелити якогось звіра, починала плакати й молити, щоб ми забрали його додому і вилікували. Але вона добре ходить коло своєї кози. То нехай займається цим і надалі.

Потім я розповіла, де купувати паливо, як торгувати, щоб не обраховували, попросила Прим не кидати школи, а тоді обернулася до матері, міцно взяла її за руку і подивилася в очі.

— Вислухай мене уважно. Ти чуєш мене? — (Вона хутко кивнула у відповідь, стривожена моєю наполегливістю. Вона здогадалася, про що я говоритиму). — Ти не можеш розкиснути вдруге.

Мама опустила погляд.

— Я знаю. Я не розкисну. Минулого разу я не впоралася…

— Цього разу ти повинна впоратися. Ти просто не можеш замкнутися в собі й покинути Прим напризволяще. Тепер у вас немає мене, немає кому піклуватися про вас. І байдуже, що станеться. Чого б ти не побачила на екрані, ти мусиш пообіцяти мені, що боротимешся!

Я заледве не репетувала. В тому крику була вся моя злість, увесь страх, який я пережила через її депресію.

Розізлившись, вона різко висмикнула руку з моїх долонь. Тепер вона сердилася на себе.

— Я була хвора. Я б могла вилікуватися, якби мала трави, які маю зараз.

Можливо, мама має рацію, можливо, вона й справді була хвора. Мені вже траплялося бачити, як вона повертала до життя людей, розчавлених горем. Може, це хвороба, але ми не можемо цього собі дозволити.

— Тоді тримай ті трави біля себе. І потурбуйся про Прим! — мовила я.

— Катніс, зі мною все буде гаразд, — сказала Прим, стиснувши моє обличчя своїми маленькими долоньками. — Але ти також повинна подбати про себе. Ти така метка і відважна. Ти здатна виграти.

Я не виграю. І в глибині душі Прим чудово це розуміє. Такі змагання мені не до снаги. Діти із заможніших округів, де перемога в Іграх вважається за честь, готувалися до них усе своє життя. Мабуть, там будуть хлопці удвічі-тричі дужчі за мене. І дівчата, які знають двадцять різних способів, як убити людину за допомогою самого лише ножа. Звісно, там будуть і такі як я. Для (розминки, поки не почнуться справжні веселощі.

— Все можливо, — мовила я, бо яке я мала право наказувати матері боротися, коли сама вже давно здалася? — І тбді ми забагатіємо, як Геймітч.

— Мені байдуже, багаті ми чи ні. Я просто хочу, щоб ти повернулася додому. Ти постараєшся, правда? По-справжньому постараєшся?

— По-справжньому. Обіцяю, — відповіла я.

А тоді у дверях з’явився миротворець — наш час збіг. Ми міцно обійнялися, і я тільки й спромоглася вичавити з себе:

— Я люблю вас. Я люблю вас обох.

Вони сказали те саме у відповідь, а миротворець уже наказав їм вийти і зачинив двері. Я зарилася головою в подушку, немов сподіваючись, що це відгородить мене від реальності.

Зайшов іще хтось. Я здивовано підвела очі й побачила, що на порозі стоїть пекар, батько Піти Мелларка. Я не могла повірити своїм очам — він прийшов попрощатися зі мною. Адже зовсім скоро я намагатимуся вбити його сина. Ми трохи знайомі, та й зрештою, він добре знає Прим. Продаючи сир на Горні, вона завжди залишає йому кілька шматків, за які він щедро платить хлібом. Ми здебільшого домовляємося з ним, коли його відьми-дружини немає поруч. Він зовсім не погана людина. Я впевнена, що він ніколи б не вдарив сина за підгорілий хліб, як це зробила колись його дружина. Але це все одно не пояснює, чому він прийшов до мене.

Пекар, ніяковіючи, присів на краєчок оксамитового крісла. Величезний широкоплечий мужчина з численними шрамами від опіків — це результат багаторічної роботи біля печі. Мабуть, він щойно попрощався:і сином.

Він мовчки вийняв із пазухи пакетик і простягнув його мені. Я розгорнула його — там було печиво. Ми ніколи пс могли дозволити собі таких ласощів.

— Дякую, — мовила я.

Пекар був не дуже говіркий і в кращі часи, а сьогодні йому взагалі заціпило.

— Сьогодні я їла ваш хліб. Мій друг Гейл обміняв його на білку.

Він кивнув, згадавши про білку.

— Цього разу ви щось трохи продешевили, — мовила я.

Він ледь помітно знизав плечима у відповідь, немов

хотів сказати, що це неважливо.

Я також не знала, що сказати. Тож ми сиділи мовчки, аж поки його не покликав миротворець. Пекар підвівся й прокашлявся.

— Я наглядатиму за малою. Потурбуюсь про те, щоб вона не голодувала.