Сюзан Коллiнз - Голодні ігри

— Чарівно! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Тільки… мені здається, що спочатку ми повинні представити переможців Жнив… і тільки тоді питати, чи є добровольці, готові посісти їхнє місце… — говорила вона дедалі невпевненіше:

— Та якеїце має значення? — сказав мер, а тоді поглянув на мене.

На його обличчі читався біль. Він не знав мене добре, але все-таки ми були знайомі. Я — дівчина, яка приносить ягоди.' Дівчина, про яку колись, можливо, згадувала його дочка. Дівчина, яка п’ять років тому, як старша дитина в сім’ї, отримала медаль «За відвагу». Замість свого батьку, котрий назавжди залишиться похованим у копальні. Чи пам’ятає він це?

— Яке це має значення? — повторив він похмуро. — Нехай виходить на сцену.

Позаду Прим схопила мене своїми худенькими ручками, немов лещатами, і щосили заволала:

— Ні, Катніс! Ні! Не йди!

— Відпусти мене, Прим, — мало не зашипіла я. Ще трохи — і я була сама ладна розридатися. Тоді інші помітили б мої сльози і вважали б мене слабачкою, а я не з таких. — Відпусти!

Я відчула, як хтось силою відірвав Прим від мене. Обернулася й побачила, як вона щосили борсається в руках Гейла.

— Давай, Катніп, іди, — сказав він напруженим від хвилювання голосом і поніс Прим до матері.

Я зібрала рештки своєї рішучості й піднялася на сцену.

— Що ж, браво! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Ось що значить справжній дух змагань! — задоволено промовила вона, радіючи з того, що зрештою і в її окрузі сталося щось непередбачуване. — Як тебе звати?

— Катніс Евердін, — ледве вичавила я.

— Закладаюся, то була твоя сестра. А ти не хочеш, щоб уся слава дісталася їй, еге ж? Ну ж бо, давайте всі разом привітаємо нового трибута! — ледь не співала Еффі.

Моя довічна пошана Округу 12: жоден із натовпу не заплескав у долоні. Навіть ті, хто приймав ставки, кому вже давно байдуже. Можливо, тому, що знали мене з Горна, чи товаришували колись із моїм батьком, чи пам’ятали Прим — побачивши раз, її не можна не полюбити. Так я стояла на сцені ні в сих, ні в тих — не могла ані говорити, ані поворухнутися, а багатотисячний натовп висловлював свій протест у єдиний приступний йому спосіб опору — мовчанкою. А це означало, що вони не згідні. Що так не повинно бути. Що це неправильно.

А тоді трапилося щось неймовірне. Принаймні я такого не очікувала, бо ніколи не вважала себе важливою персоною для Округу 12. Але все змінилося в той момент, коли я піднялася на сцену замість Прим — здається, саме тоді моя особа стала щось важити. Спочатку один, тоді ще кілька, а згодом майже кожен житель нашого округу доторкнувся пучками трьох середніх пальців лівої руки до вуст і простягнув їх до мене. Цей давній жест існував тільки в нашому окрузі й використовувався дуже рідко; його можна було побачити на похороні. Він символізував подяку, він символізував повагу, він символізував прощання з тим, кого ти справді любиш.

От тепер я вже мало не плакала. Але, на щастя, Гей-мітч обрав саме цей момент для того, щоб привітати мене.

— Подивіться на неї! Ну, тільки погляньте на це дівча! — заволав він, обнявши мене за плечі. Як на п’яного в пень, він мав забагато моці в руках. — Вона мені подобається! — від нього добряче тхнуло віскі, й він уже давно не мився. — Дуже подобається… — він замовк на якусь мить, намагаючись підібрати потрібне слово. — Вона відважна! — вигукнув він піднесено. — Не те що ви! — з цгіми словами він відпустив мене й обернувся до публіки. — Не те що ви! — заволав він, тицяючи пальцем у камеру.

Він звертається до присутніх — чи так допився, аж здатен адресувати ці ущипливі слова Капітолію? Цього я ніколи не дізнаюся, бо щойно Геймітч розтулив рота, аби продовжити тираду, він, втративши рівновагу, гепнувся зі сцени і знепритомнів.

Цей чоловік викликав огиду, але я була йому вдячна. Поки всі камери були жадібно націлені на нього, я мала вдосталь часу, щоб трохи розслабитися, звести дух і зібратися на думці. Я зчепила руки за спиною і подивилася вдалечінь. Там височіли гори, по яких ми з Гейлом лазили ще сьогодні вранці. На якусь мить мене охопила туга… Ми могли втекти звідси і жити в лісах. Але я знала, що вчинила правильно, залишившись. Хто б тоді зголосився на трибута замість Прим?

Геймітча одразу ж поклали на ноші й винесли геть, а Еффі Тринькіт знову взяла ініціативу в свої руки.

— Який чудовий день! — торохкотіла вона, поправ-ляючи перуку, яка зовсім перекосилася. — Але найцікавіше ще попереду! Саме час дізнатися ім’я хлопця-трибута!