Сюзан Коллiнз - У вогні

— Як наживку? — сказала я до стелі.— Як і Енні, Фінею?

Він схлипнув, але мені було байдуже. Енні навряд чи навіть спробують допитати — вона ж бо геть причинна. Не при собі ще з тих Ігор, на яких перемогла. Схоже, що я прямую туди ж — до божевільні. Може, я вже з’їжджаю з глузду, просто людям забракло духу мені про це сказати. Я таки точно божеволію…

— Краще б вона померла, — промовив Фіней. — Краще б померли всі: і вони, і ми. Так було б найліпше.

Що я могла на це заперечити? Хіба не я розгулювала зі шприцом напоготові, шукаючи Піту, щоб убити? Та чи справді я хочу його смерті? Я хочу… я хочу його повернути. Та тепер це неможливо, він ніколи до мене не повернеться. Навіть якщо повстанцям якимось чином вдасться скинути Капітолій, я певна: перше, що зробить президент Снігоу, це переріже Піті горлянку. Ні. Я більше ніколи його не побачу. Тож, мабуть, найліпше — смерть.

Цікаво, сам Піта це усвідомлює — чи ще борсатиметься? Він дуже сильний, і він уміє брехати. Може, він гадає, що має шанс вижити? Та чи хочеться йому вижити? Він-бо на це не сподівався. Списав себе з рахунків. Можливо, якщо він знає, що мене врятували, він навіть щасливий. Задоволений, що йому вдалось виконати свою місію — зберегти мені життя.

В ту мить я ненавиділа його навіть більше, ніж Геймітча.

Я здалася. Припинила розмовляти, відповідати на запитання, відмовилась від їжі й води. Нехай закачують що завгодно мені через руку, але цього все одно замало, щоб підтримувати людину, яка втратила жагу до життя. Мені на думку навіть спала цікава ідея: якщо я помру, ймовірно, Піті подарують життя. Звісно, не звільнять, зроблять із нього авокса абощо, і він прислужуватиме наступним трибутам з Округу 12. А потім, можливо, він знайде спосіб утекти. Тож моя смерть може врятувати йому життя.

А якщо не вийде, то це вже не матиме значення. Просто помру всім на зло. Аби скарати Геймітча, який з-поміж усіх людей у цьому смердючому світі обрав саме Піту й мене, щоб зробити пішаками у своїй грі. А я йому вірила! Я довірила йому найцінніше, що в мене було. А він мене зрадив.

«Бачиш, чому тобі не довіряють розробляти стратегію?» — сказав він. Мав рацію. Жодна людина при здоровому глузді не дозволила б мені розробляти стратегію. Адже я навіть не здатна відрізнити друга від ворога.

Чимало людей приходило побалакати зі мною, але я відгороджувалася від їхніх слів, як від дзижчання комах у джунглях. Безглуздого й далекого. Небезпечного тільки в тому разі, якщо підійдеш занадто близько. А тільки-но я починала розрізняти слова, то стогнала, поки мені не шпигнуть чергову дозу знеболювального й не облишать.

Аж одного разу, розплющивши очі, я побачила того, від кого мені не хотілось відгородитися. Хто мене ні про що не проситиме, нічого мені не пояснюватиме, не думатиме, що здатен мене переконати, адже тільки він по-справжньому знає мене зсередини.

— Гейле, — прошепотіла я.

— Привіт, Катніп!

Він схилився та прибрав з моїх очей пасмо волосся. Щока в нього обгоріла, і то нещодавно, рука перев’язана, з-під шахтарської сорочки прозирають бинти. Що з ним сталося? Як він узагалі тут опинився? Мабуть, удома трапилося щось жахливе…

Не те що я забула про Піту — я згадала про інших. Один погляд на Гейла — і вони всі постали в мене перед очима, вимагаючи моєї уваги.

— Прим? — видихнула я.

— Вона жива. І твоя мати також. Я вчасно їх забрав, — сказав він.

І

— Вони не в Окрузі 12? — запитала я.

— Коли почались Ігри, в округ злетілися бомбардувальники… — він завагався, продовжувати чи ні.— Ну, ти ж пам’ятаєш! що сталося з Горном.

Так. Я пам’ятала. Згорів як свічка. Старий склад, повний вугільного пилу. Весь наш Округ укритий вугільним пилом. Я уявила, як на Скибу падають бомби, — і мене прошив жах.

— Вони не в Окрузі 12? — перепитала я, наче цим могла перекреслити правду.

— Катніс, — ніжно промовив Гейл.

Я впізнала цей голос. Таким голосом він балакав до поранених тварин, щоб наблизитись і завдати останнього смертельного удару. Я інстинктивно піднесла долоню, щоб затулитися від його слів, але він її перехопив і міцно стиснув.

— Не треба! — прошепотіла я.

Та Гейл був не з тих, хто тримає від мене секрети.

— Катніс, Округу 12 більше не існує…

Найкращим романом і досі залишаються «Голодні ігри» — зворушлива, яскрава й чудово написана антиутопія про телевізійні реаліті-шоу. Завдяки незабутній героїні ця книжка полонить і дівчат, і хлопців.