Сюзан Коллiнз - У вогні

Геймітч урвав оповідь, аби переконатися, що я все зрозуміла. А може, поки що й не збирався розповідати мені більше.

Жахливо усвідомлювати, що я була лише пішаком у цьому детально розробленому плані, як я була пішаком у Голодних іграх. Мене використали без моєї згоди, нічого мені не повідомивши. В Голодних іграх я принаймні розуміла, що зі мною граються.

А тут… Мої начебто друзі розвели ще більшу таємничість.

— Ви нічого мені не сказали, — голос мій був хрипкий, як у Фінея.

— Ні тобі, ні Піті. Не могли ризикувати, — пояснив Плутарх. — Я навіть боявся, що ти на Іграх обмовишся комусь, як я показав тобі годинник, — він дістав із кишені годинник, провів пальцем по кришталевому циферблату — і спалахнула переспівниця. — Звісно, я тобі його показав саме тому, що хотів натякнути, якою буде арена. Як менторові. Гадав, що це допоможе мені завоювати твою довіру. Я ж бо навіть і уявити не міг, що ти знову опинишся в ролі трибута.

— Але я й досі не розумію, чому від нас із Пітою все приховали, — зронила я.

— Бо щойно згорить силове поле, в першу чергу схопити намагалися б саме вас, тож що менше ви знали, то краще, — пояснив Геймітч.

— В першу чергу? Але чому? — не вгавала я, силкуючись зібратися з думками.

— З тих самих причин, з яких ми всі погодились померти, аби зберегти життя вам! — вигукнув Фіней.

— Ні, Джоанна хотіла мене вбити! — запротестувала я.

— Джоанна тебе вирубала, щоб вирізати з твоєї руки маячок, а ще — відвести від тебе Брута й Енобарію, — сказав Геймітч.

— Що? — гіе повірила я своїм вухам. У мене розболілась голова; коли вже вони припинять перебивати один одного?.. — Не розумію, що ви…

— Ми мусили тебе врятувати, Катніс, тому що ти — переспівниця 1! — сказав Плутарх. — Поки живеш ти — живе революція!

Пташка. Брошка. Пісня. Ягоди. Годинник. Перепічка. Сукня, яка згйріла просто на мені. Я — переспівниця. Адже я вижила попри всі підступи Капітолія. Символ повстання.

Саме це я запідозрила, коли зустріла в лісі Бонні та Твіду. Але я й уявити не могла масштабів того, що відбувалося. До того ж я і не повинна була ні про що здогадуватись. Я згадала, як Геймітч глузував із моїх планів втекти з Округу 12, підняти власне повстання, ба навіть із самої думки про існування Округу 13! Викрутаси та брехні. І якщо він робив це так природно, так переконливо, сховавшись за машкарою сарказму й пияцтва, про що він іще набрехав?.. Знаю!

— Піта, — прошепотіла я, і серце впало в п’яти.

— Всі захищали Піту, бо знали: якщо він загине, ти розірвеш спілку, — пояснив Геймітч. — А ми не могли ризикувати, залишивши тебе без захисту, — вимовив він спокійно — жоден м’яз не ворухнувся, от тільки йому не вдалося приховати сіру тінь, яка набігла на обличчя.

— Де Піта? — засичала я.

— Його разом із Джоанною та Енобарією захопив ка-пітолійський вертоліт, — сказав Геймітч, і нарешті докори сумління змусили його опустити очі.

Так, я беззбройна. Але всі чомусь недооцінюють шкоду, якої можуть завдати звичайні нігті, особливо якщо жертва не готова до нападу. Я перехилилась через стіл і вчепилася Геймітчу в обличчя — аж кров бризнула й він мало не лишився без ока. Ми ще довго поливали одне одного брутальними словами, а Фіней намагався мене відтягти; я бачила, що Геймітч ладен просто мене розірвати, але ж я — переспівниця! Я — символ, і зберегти мені життя й без того важко.

Хтось допоміг Фінею, і мене всадовили назад за стіл, зв’язавши мені руки й ноги; не в змозі нічого вдіяти, я тільки билася головою об стільницю. Під шкіру на руці застромилася голка — і голову прошив такий біль, шо я припинила борсатися і жахливо завила, як конаючий звір, доки голос у мене геть не пропав.

Ліки впокорили мене, але я не заснула, а занурилась у якийсь дивний стан порожнечі, який, здавалося, відтепер триватиме вічно. Мені знову поставили крапельницю, а всі навколо розмовляли зі мною заспокійливими голосами, але сенсу сказаного я не усвідомлювала. Я могла думати тільки про Піту. Уявляти, що він також лежить десь розіп’ятий на столі, і його катують, щоб витягнути таємниці, в які він не посвячений.

— Катніс, Катніс, мені так прикро, — у мою свідомість просочився голос Фінея, який лежав на сусідньому столі. Мабуть, тому, що нам було однаково боляче. — Я хотів повернутися по нього та Джоанну, та після вибуху не міг навіть поворухнутись.

Я не відповіла. Добрі наміри Фінея Одейра важили для мене не більше, ніж торішній сніг.

— Він у кращій ситуації, ніж Джоанна. В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе, — провадив Фіней.