Радій Радутний - Темна синя вода. Потік

Пощастило вам, перевізники. Дякуй, діду, онуці – вона вас усіх врятувала.

І дівчинці пощастило, бо куди сироті податись – хіба що слідом за родичами в Дніпро. А так – може, виросте; може, живого Шевченка побачить, може, дотягне аж до скасування кріпацтва, придушення польського заколоту, програної російсько-турецької війни. До часів мого прадіда навіть.

Може навіть буде похованою на Байковому цвинтарі і можливо я бачив її могилу.

Дитинка стала на самий краєчок причалу й дідусь гукнув їй, щоб відійшла, бо у воду впаде.

– Та я вже сьогодні падала, – засміялась дівчинка. – Мені не звикати.

– Купалась? – скрушно похитав головою дід.

– Купалась! – весело покаялась онука.

Хто ж так кається.

Паром вдарився носами в причал. М’яко вдарився, бо веслярі припинили грести, але все одно причал здригнувся, і коні на помості також смикнулися й почали форкати.

– А я тобі що казав?

– Щоб не купалась! – ще веселіше гукнула дитинка. – Бо Ілля насцяв у воду!

І тут вже здригнувся я, бо точнісінько так казала моя старенька бабуся. Точніше, через дві сотні років казатиме, намагаючись хоч щось зробити з моїми походами на Дніпро у вересні.

Я її також не слухався.

Паром ще раз здригнувся – це лівий весляр накинув на дебелого стовпа не менш дебелу петлю й одним рухом загнав свій човен у спеціальний паз у причал. Так само зробив і правий, але не так вдало, й паром здригнувся так, що аж затріщав.

– Довбень! – прокоментував помилку дід-керманич.

– Тату, – докірливо сказав гребець, вибираючи мотузку. – Ну чого одразу довбень…

Сказав звично й без найменшої образи, мабуть, не вперше.

– Дурний піп тебе хрестив! – вже не так енергійно додав перевізник, але петля уже затяглася й суденце перестало хитатись.

Поміст при тому ліг на причал і вся конструкція завмерла більш-менш нерухомо.

Хоч конем заїжджай. Точніше, з’їжджай.

Але ми вдавати з себе ковбоїв не стали, й звели коней під вуздечку. Ті злякано пофоркували та йшли. І навіть зійшовши на берег, все ще роздували ніздрі й нюшили вологе повітря.

Виявилось, що ліхтар висів на спеціальному стовпчику, а трохи поодаль виднілося щось таке як маленька хата або великий курінь. Дуже подібні халабуди в двадцять першому столітті будували перевізники, що возили пляжників-нудистів на Труханів острів. У години пік перевіз коштував у кілька разів більше, аніж метро або фунікулер, та потік бажаючих людей подивитись й себе показати не вщухав.

Десь він там, Труханів, ліворуч від мене. А купаються зараз, мабуть, всі виключно голяка, бо купальників ще не вигадали. Хоча дівчата, може, в сорочках.

– Ах ти ж моя перевізниця, – дід погладив онуку, й та притислась до нього – палко-палко, наче й не кілька годин тому бачились, а кілька тижнів.

Ну як таких зачищати.

– Куди далі, хлопці? – нерозважливо запитав дід.

Дурний піп його хрестив.

Колись, давно-давно, багато років попереду, сталося у Харкові кілька зухвалих пограбувань. Достоту як у фільмах про гангстерів, якими захоплювались підлітки та юнаки, а батьки чомусь не захоплювались.

Мабуть, розуміли, що опинитися на місці гангстера пощастить мало кому, а от на місці жертви – так шансів більше.

Так воно й сталося.

Харківські гангстери теж, мабуть, надивились фільмів, й стріляли не замислюючись. І того разу також стріляли. Грабували маленьку філію банка, й грошей там було не так щоб багато, але трохи було; а ще там трапився хлопчина-стажер, зовсім юний, тільки-но зі школи.

Юний та недурний.

Коли почалося – він упав на підлогу, й демонстративно, старанно, надмірно, аж до тріску в хребті, викручував голову вбік – мовляв, не вбивайте, я вас не бачив, опізнати не зможу!..

– Що, жити хочеш? – реготнув найближчий до нього бандюк. – Ну живи, раз так хочеться!

Хтось з нападників перестрибнув стійку, відкинув із сейфа застрелену дівку-касирку, вигріб все, що трапилось на поличках, й стрибнув назад.

– А знаєш, – сказав раптом той бандюк, що сміявся. – Я передумав.

Якийсь журналіст потім написав, що от якби у того пацана був куцоствол, то все могло б статися інакше.

Дурний піп його хрестив, того журналіста.

Їхали мовчки, у темряві й тиші. І те, й інше були не так щоб абсолютні – і зорі світили, й обрій уже посвітлішав; а щодо звуків, то степ ніколи не буває геть тихим. Ні вдень, ні вночі, ні влітку, ані взимку.

Улітку щось цвірінькає, щось пищить, когось їдять, а когось, нарешті, схилили до пристрасного кохання в кущах і звідти долинає задоволене рохкання. До рохкання прислухаються всі навколо в радіусі кроків ста. Деякі зі слухачів пильнують, щоб у пориві пристрасті їх не затоптали, а деякі думають – а чи не напасти зненацька, ось прямо зараз, поки всі зайняті?..