Радій Радутний - Темна синя вода. Потік

Гарне було видовище, за інших обставин я б навіть замилувався. Але обставини, як навмисне, були такі, що природніше було матюкнутися.

Я так і зробив.

Мабуть, вдало, бо Іван аж голову нахилив, прислухаючись, хоча що там слухати. Ігор з Альбертом стояли мовчки, але провели вогняну кулю поглядами, й голови їх повертались та нахилялись синхронно, як башти крейсера. Галя також глипнула спочатку на кулю, потім на мене, потім на Ігоря та Альберта й поспішно відвела погляд. Мабуть, вона зробила це з міркувань дивної тутешньої моралі, яка забороняла дивитися чоловікам у вічі, але завдяки цій моралі дівчина виявилась найрозумнішою з нас.

Бо куля згасла, й ми посліпли.

Все-таки око недосконала конструкція. Мало того, що хистке й тендітне, не завжди навіть удар кулаком витримує; мало того, що має сліпу пляму й вона може зіграти на дорозі або в бою дуже злий жарт; мало того, що з віком об’єктив-кришталик перетворюється на тьмяну викривлену лінзу від радянського телевізора – так ще має зовсім вже катастрофічний недолік. Звикати до темряви треба довго, кілька хвилин, а засліпить око раптовим спалахом – і все, починай з початку.

Кажуть, у котів з цим значно краще.

Хочу бути котом.

Я відчув, як під ногами хлюпнула трохи більша хвиля й подумав, що ні, не хочу. Все-таки не менше трьох метрів до найближчої землі, і це якщо вниз; а якщо по горизонталі, то з півкілометра буде.

За брандскугелем мала б негайно ревнути сирена, чи то пак, якийсь тутешній її аналогії – дзвін, молоток об залізо, сурма чи щось таке; але на мій подив, нічого такого й гадки не мало ставатись. Жодної метушні на березі не чулося та не спостерігалося, та й команда нашого суденця також не стривожилася.

Поки я думав, Ігор зробив розумніше – спитав.

– Чого це вони вирішили бабахнути? – кинув він, наче знічев’я, персонально нікого не вирізняючи, але якось так хитро повернувся, що стерновий його почув, а гребці, мабуть, ні. – Ловлять когось?

– Вже спіймали, – меланхолійно відповів керманич.

Затиснув стерно під пахву, видобув з-за пазухи люльку, зняв з пояса шкіряний кисет і заходився її набивати. Процедура була неспішна, але я не встрявав з уточненнями. Сам розколеться. Дядько немолодий, поговорити, напевне, любить…

Набивши люльку, він старанно замотузував кисет, дістав з іншої торбинки кремінь та кресало й почав висікати іскри. Як працює кресало, я вже бачив, а от як ним люльку розпалювати – ще ні, тому уважно спостерігав. Виявилось, що важко. Й довго. Й нудно.

– Так кого спіймали? – не витримав, нарешті, Ігор.

– Рибу спіймали.

Керманич разів зо три смоктонув люльку так, наче бензин зі шлангочки всмоктував, але, мабуть, воно допомогло, бо запалювальний реманент сховав. Засмерділо. Жах, як засмерділо, я такого смердючого самосаду не те що не чув, а навіть не уявляв, що таке можливо.

– Рибу, кажу, митрополиту привезли. Успіння ж.

Зв’язку Успіння з митрополитом, рибою та пострілом з мортири я не вловив, тому якусь мить полупав очима, потім все-таки запитав:

– А стріляти навіщо?

– Бо дивляться, де причалювати!

«Тьху!» – я мало не сплюнув зпересердя, та ще й голосно, та ще й не роздивляючись, куди саме… аж щось утримало. Сплюнув би куди влучить – влучив би у Дніпро. Воно б і нічого, але…

Але побожне у мене ставлення до Дніпра.

Якось знайома дівчина влаштувала мені допит. З тортурами. Розпитувала у що я вірю, у що не вірю; чи звертаюсь до когось вишнього за порадою, чи молюсь, коли страшно. Ну, наприклад, під обстрілом.

«Ні, – відрубав я, посміявшись з останнього запитання, подумав і додав: – Але матюкаюсь!»

Довго мучила вона мене цим несподіваним тестом, а потім прорікла, що я таємний вірянин, прихильник якоїсь там хитрої конфесії, якої я й назви не чув, і наостанок розкритикувала її як неістинну.

Помилилась та дівчина. Я цинік і атеїст. Я ж не сказав їй, що молюсь, подумки розмовляю й звертаюсь по допомогу до батька-Дніпра.

І потім теж не сказав. І не сказав би ніколи, навіть якби не довелося нам розлучитися. І зараз уже не скажу, бо лишилася вона там, а я тут, й відстань поміж нами така, що ні потягом, ні літаком, ані навіть космічним кораблем не здолати, бо не кілометрами вона міряється, а роками.

Два століття. Два століття тому вперед ми цілувалися з тою дівчиною на березі, й батько-Дніпро, радіючи за нас, весело бризкав в обличчя.

Дівчина лишилася там, а я провалився в минуле, і мало не єдиним, що лишилось тим самим; мало не єдиним чинником, що давав так-сяк осягнути розумом всю неймовірність цієї подорожі; мало не єдиним репером-маяком, що хоч якось прив’язував до місцевості – був Дніпро.