Радій Радутний - Темна синя вода. Потік

А ще не давав збожеволіти. Бо від провалу в минуле у кого хоч дах поїде.

Тому не став я плювати в Дніпро, а навпаки, подумки вибачився й взявся знову мучити перевізника запитаннями.

– А Успіння до чого?

Той глянув на мене, як мудрий батечко на дитину малу, але пояснив:

– Ну так піст же.

Стало зрозуміліше, але, якщо чесно, не дуже.

Успіння – це було, очевидно, свято. Хай який затятий з мене атеїст, але церковні свята не обминеш. То всі навколо носяться з вербою – а, Вербна неділя, скоро будемо паски їсти. Тягнуть очеретяними віниками – а, Трійця на підході. Всі стовпи заклеєні оголошеннями про медову виставку в Лаврі – значить, Медовий Спас. Чи Яблучний?

Бачте, все-таки обминув.

Але гаразд, Успіння – свято, перед святом піст, стріляють, щоб не розбити корабель об причал, але для чого везти рибу Дніпром, коли в нього тільки вудку закинь – й одразу щось вчепиться?

Я спитав.

– Кхе, – керманич розважливо пихнув люлькою. – В Дніпрі не така. Йому з Білого моря іншу рибку привозять – снєток! Чув про таку?

Я чув. Здається, колись навіть їв. Тюлька як тюлька. Але, мабуть, снєток більше по-панськи звучить.

– Панська риба! – продовжував тим часом наш капітан. – У нас такої не водиться. Може й зовсім не риба, бо, кажуть, як свіжа – то огірками пахне, а вже потім починає лускою смердіти.

– Що, не доводилось куштувати? – вліз Ігор, і чомусь мені підморгнув.

– Не доводилось, – зітхнув капітан, й з того зітхання народилася хмарка диму, як наче за паротягом, що гуднув у свисток. – Ми все більше по стерляді. Ну, може, коли білугу, як ікру метати піде…

Тут я зрозумів, чому підморгував Ігор. «Ікра чорна! – проскочила в голові фраза з фільму. – Ікра червона! Ікра заморська, баклажанна!» Якщо може, фільм хто не бачив, то слова супроводжувались показом. Чорна ікра була навалена у чималий тазик, червона теж, а заморської баклажанної ховалась дрібочка в глибині ковша.

У наші часи було навпаки. Що з ікрою, що з рибою.

Але про рибу я запитав даремно. Не можна у людей, що біля річки живуть, про рибу питати. Бо це надовго.

Керманич почав з білуги, й непомітно перескочив спочатку на окунців, потім на сомика, потім чомусь на судака. Розповів, як ловив на вудку. Розповів, як ловив у сітку. Розповів, як заганяв у вершу. Розповів, як навесні, коли Подолом не вози їздять, а човни плавають, риба сама в погреби запливає. Розповів, як труїти рибу бузиною. Розповів, як вночі, зі смолоскипом та острогою її, кляту, острогою!

Почав навіть показувати, але довелося покинути руль, і незграбний наш переправочний засіб негайно покотився носом праворуч, вниз за водою. Хитнуло. Коні тривожно зафоркали.

– Батьку… – докірливо пробасив лівий гребець. Правий змовчав.

– Кхе, – схаменувся керманич, ситуацію виправив, розповіді не спинив.

Мабуть, не вміють рибалки спинятись.

І човни не вміють. Крутнувши носом в один бік, човен так і норовить потім крутнутися в бік протилежний. Це ж не автомобіль, і навіть не кінь, гальмів у нього нема. Розігнався – чекай, поки сам зупиниться, а він не хоче.

Вузький невеличкий човен ще так-сяк можна загальмувати веслами, гребонувши у протилежний бік. З важким паромом-катамараном такий фокус не пройде. Не вдасться синхронізувати пару гребців, обов’язково вийде хоч трішечки, але врізнобій.

Як поралися керманичі давньогрецьких пентеконторів, римських трирем та візантійських дромонів – не уявляю.

Власне, й не поралися. Коли хитрі турки, які замінили візантійців на берегах Босфору, почали копати під Босфором тунель – знайшли на дні порту кілька десятків гребних суден.

Цікаво, що знайде той, хто надумає копати тунель під Дніпром?

Пором ще раз чи два покрутив носом то в один бік, то в інший, потім все-таки заспокоївся, й рушив майже тим самим курсом, що й перед лекцією про тутешнє рибальство.

Про рибу, спійману, почищену та з’їдену за дві сотні років до того, як дехто з нас уперше взяв до рук вудку.

Але упав брандскугель, скінчилася лекція, зник у темряві правий берег, а лівий ще й не думав показуватись. Стало тихо та нудно, тож я знічев’я почав розглядати, на чому ж ми, власне, переправляємось.

Пором складався з двох величеньких човнів, перекритих помостом з досить товстих, на два пальці, дощок. Чому товстих – я зрозумів одразу, як тільки білий коник тупнув копитом. Тонші на цій роботі довго не попрацюють.

Дошки накривали човни десь на половину човнової довжини, а ніс лишався непокритим. Саме там і сиділи двоє гребців, судячи з репліки «Батьку!..» – сини старого керманича. Що ж, непоганий сімейний стартап, успіху їм. Сподіваюсь, Альберт з Ігорем не мають на думці позбавитись небажаних свідків. Там розташувалися й пасажири – Юрій з Альбертом та Іваном у лівому, я з Галею в правому. А коні щільно – бік у бік – стояли на помості поміж човнами й стиха пофоркували. Вже на ходу я та Іван припнули їх до благенького парапету, чи то пак, конов’язу, але мабуть, його й один коник міг висмикнути, а не те, що наші п’ятеро огирів.