Радій Радутний - Темна синя вода. Потік

Коні, однак, не смикались, керманич мовчки вдивлявся у темряву, пасажири також мовчали, а гребці гребли, бо ж на те вони й гребці. Махали веслами мовчки й розмірено, не поспішаючи, але й не забарюючись. Весла входили у воду під однаковим кутом, без бризок, майже без хлюпання. Досвідчені, вправні рухи. Мабуть, це не стартап. Мабуть, вже не один рік цьому бізнесу.

Та й човни були також не нові. Чорне мокре дерево трохи прогиналось під пальцями – мабуть, підгнило. Під ногами колихалась вода – мабуть, підтікали обидва човни-понтони, тому в кожному човні валявся черпак – дебелий такий, не менш, як на піввідра. Мабуть, інколи доводилось ним працювати, бо щось рівень води у човні наче збільшився.

– Юрію, – тихенько гукнув з лівого човна Ігор. – У нас тут вода в човні. Це так і треба?

Так, звісно, було не треба, але відгукнувся не я, а старий керманич.

– Ну так візьми черпачок й попрацюй, – докірливо мовив він, наче Юрій був винуватий у тому, що човен тече.

Юрій знизав плечима й запрацював черпаком. Енергійно так запрацював, наче маленька помпа, й весь пором відчутно перехнябився у наш бік. Довелося й мені брати черпак у руки. Не Галі ж його доручати?

Я черпав і хлюпав за борт, й згадував, як у старі добрі часи, коли мав за плечима лише двадцять з копійками років, у заду шило, а в голові пустку, підбив таких самих молодих хлопців зганяти на Джарилгач. З транспортом тоді була ситуація не так щоб зовсім погана, але й хорошою її не назвеш. Варіантів було аж два – взяти старенький радянський надувний човен для висадки десанту й вкрасти у рибалок шаланду. Шаланда була з мотором, але й з рибалками, а човен без мотора, але й без рибалок.

Оцінивши можливі наслідки, взяли човен.

Для перетворення безформної купи гуми на човен довелось попрацювати насосом, точніше двома одразу. Насоси дуже нагадували ковальські міхи – дві здоровенні дерев’яні щоки й гармошка між ними. Наступиш – гармошка стискується й викидає через шлангочку літрів десять розлюченого повітря. Розлючене – бо шипить, а хто б не шипів, якби його стиснули?

Хоч і важкуваті були насоси, та й човен немаленький, але семеро здорових лобів з надиманням упоралися. Трохи гірше було зі спуском плавзасобу на воду – бо до моря було метрів сто грязюкою, потім ще сто грязюкою й піною, потім ще двісті – грязюкою, піною та водою, потім води стало по кісточки… коротше кажучи, відмахали ми з човном на горбах десь з півкілометра, і аж тоді вдалося скинути вантаж у воду й тягти.

Ще через метрів сто дно човна перестало зачіпати дно моря.

Ще через сотню води стало по коліна.

І лише тоді, звісивши брудні, порізані скойками ноги за борт, ми критично глянули на берег (він був далеко), на обрій (він був взагалі чорт зна-де), один на одного – й ніхто ані мигом не показав, що страшно. І рушили.

Перші сто метрів здавалося, що веслувати неважко… ай, не варто розтягувати. Важко було грести. Двоє веслярів гребли, двоє відпочивали, ще двійко милувались пейзажем, а сьомому несподівано знайшлась інша робота.

Виявилось, що радянський десантний човен розрахований на те, щоб переплисти Рейн або Віслу, а на десяток кілометрів морем чомусь не розрахований.

Так, спускав. Весело булькотів пухирчиками повітря з тих швів, що опинилися під водою й тихенько шипів повітрям з тих дірочок, які опинилися зверху. Й помітно худнув з кожною хвилиною подорожі.

Насос, відповідно, був розрахований на те, що його поставили на землю й качали ногою, а на те, щоб поставити його на хистке гумове днище човна, чомусь не розрахований.

Тому довелось качати повітря руками, і це нагадувало гру на гармошці. На дуже неоковирній, важкій, тугій радянській гармошці.

Хтозна, кому було важче – веслярам чи гармоністам. Коли, нарешті, дісталися Джарилгача, втомлені були ті та ті. Вилізли, скупалися, налякали дівчат-нудисток, та й повеслували назад.

За всіх не скажу, але у мене потім три дні боліли руки, ноги, спина та голова, бо той же човен довелось продавати.

Сюди б його, в ці часи й на Дніпро!.. Підлатати, та й гайнути вниз за течією, на Канів, Черкаси, Кременчук та Херсонщину. І нехай ще нема Херсона, але степи та озера лишилися, та й море навряд чи хтось вкрав.

Відчуваю, що після черпачка руки також болітимуть. А голова вже болить, оскільки доводиться думати – чи зачистити після себе перевізника, щоб не видав; чи хай ще трохи поплаває…

Я вчасно згадав, що керую зараз не я, а отже, й тягар прийняття рішення давить не на мої плечі.