Олександр Гаврош - Музей пригод

Клаповуху це було на руку, бо він мав час озирнутися навколо і подумати, як дістатися потаємної кімнати. Силовий варіант виключався принципово. По-перше, він ніколи не підійме руку на жінку, а по-друге, це суперечило його принципам. Він вважав, що перемагати обставини слід розумом чи бодай хитрістю, все-таки він колишній газетяр, а не якийсь злодюжка з підворіття. Для нього життя було наче захоплива гра в шахи, а шахи – це все-таки інтелектуальне змагання.

– Дивно! – наморщила носика Яна. – Її тут нема!

Мирон зняв свого сірого капелюха і почав його нервово м’яти у руках, міркуючи, як вийти у розмові на потрібну тему.

– Здається, у вас тут якийсь ремонт… Пилюка в повітрі носиться, – прочистив він горло.

– Це, либонь, від книжок, – не повелася на гачок Яна. – У нас є працівниця, яка принципово працює у фондах у респіраторі.

– Кх-кх… І все ж таки це – не книжковий пил, – задумано почухав капелюхом носа Клаповух. – У мене вдома солідна бібліотека, і я не маю на книжки алергії.

Дівчині не вдалося відповісти, бо зненацька будівлю аж струснуло від глухого удару.

– Що це? Ви чули? – виструнчився мисливець за сенсаціями.

Його нерви й так були натягнені як струна, а зараз вони забриніли.

Тупі звуки повторилися. Вони йшли начебто з крученого коридорчика, який обвивав потаємну кімнату.

– Це через стіну! – нашорошив вуха Мирон і поклав свого старого капелюха на полицю, яка була заставлена книжками лише на дві третини. – Там – потаємна кімната?

Його сталеві очі хижо зблиснули і він наблизився впритул до Яни. Від переляку дівчина подалася назад й уперлася плечима у металевий стелаж.

– Чого ви чекаєте? – зашепотів Клаповух. – Хіба ви не розумієте, що музей грабують?

Нарешті розум почав повертатися до зберігача музею. Якщо директор і поляки зараз на фуршеті, якщо фондосховище відчинила вона, Яна Приймак, кілька хвилин тому, то хто може тут лупити?

Очі дівчини налилися люттю, страх кудись зник (авжеж, відповідати у разі чого буде саме вона – зберігач музею!) і тонка, як тростина, але вперта до неможливості музейниця стиснула кулачки і швидко задріботіла до дверей. Літератор кинувся за нею.

Тим часом за стіною пролунав гуркіт, наче щось обвалилося і почувся радісний зойк, що нагадував котяче нявкання.

Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволі вгору, це увімкнула світло. Шарудіння за поворотом, де поляки вчора прорубували віконце у потаємну кімнату, враз стихло.

– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучніше.

Але від хвилювання її голос зірвався і задзвенів підлітковим фальцетом.

У відповідь – анітелень.

– Це не наші, – прошепотіла дівчина і мимоволі притулилася до Клаповуха.

Ситуація набирала загрозливого характеру.

– Мовчать, значить, вони – розгублені, – підбадьорив її на вушко літератор. – Треба їх дотиснути!

Він став озиратися довкола у пошуках чогось міцного, що могло би послужити тимчасовою зброєю у випадку зіткнення з невідомими нападниками. Але нічого потрібного не було. Роман Лук’янович суворо слідкував за порядком і чистотою у приміщеннях музею. Під стіною виблискували хіба металеві довгі ящики, в які слід було пакувати безцінні книжки у разі пожежі. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хіба що таранити стіну.

– Ви оточені! У вас кілька секунд, аби здатися! Інакше ми застосуємо вогнепальну зброю! – розпочав психологічну атаку Клаповух. Він почитував детективи і знав, як діють у подібних випадках відомі борці з криміналом. – Я рахую до десяти! Раз! Два! Три!..

Нагорі, за поворотом, щось скрипнуло. Це Микола Карпович ледь не знепритомнів і схопився рукою за стіну. Директор недарма називав його людиною минулого століття, бо він був ще й великий тугодум. Несподіване завдання, яке треба було швидко вирішити, часом вводило його в ступор. Тоді його заклинювало, він блимав жалібними очима і не здатен був навіть слова вичавити.

Ось і зараз Страшко літав у прострації, де плуталися чимало різних і суперечливих думок. І навіщо він погодився на цю авантюру? Що він скаже директору? А що той йому відповість? Ой-ой-ой! Про це навіть не варто і думати! Як він буде дивитися в очі колективу, в якому пропрацював півжиття? Це ж на скільки років його засудять? Бідолашна дружина, тепер вона буде доживати свій вік сама. А внучата? Хто ж їм тепер принесе подаруночки на Миколая, хто перевірить уроки?