Олександр Гаврош - Музей пригод

Ось і в цей святковий підвечірок вони усамітнилися в кабінеті Тарантас (всі інші працівниці вже розбіглися по домівках) і Нонна Георгіївна витрясала зі Страшка останні новини.

– То що ці поляки будуть у нас робити? – трусонула вона своїми кучерями неозначеного кольору.

– А вони привезли таку машину, що зробить у стіні дірку. І через той отвір вони через камеру побачать, що там усередині.

– А Ромашка чим їм платитиме за таку апаратуру? Вона ж дорога, мабуть, як холера!

– А він домовився за так. Ти ж знаєш Ромашку: він уміє про все домовлятися.

– І що та їхня машина – вже щось побачила?

– Трохи свердлили. Лишилася остання цегла. Але вирішили перекласти на потім. Коли фестиваль закінчиться.

– Чому?

– Ой, та то треба купу служб викликати: Міністерство з надзвичайних ситуацій, начальство, журналістів!

– А для чого?

– Бо то – сенсація! А раптом там золото, скарби якісь? А, може, навпаки – міни, і все в небо злетить!

– Слухай, Страшко, це ж наш шанс! – Нонна Георгіївна захвилювалася і її могутні груди заходили дев’ятим валом. – Дай мені водички!

Микола Карпович налив із електрочайника трохи мутнуватої рідини. Мадам Тарантас була така схвильована, що навіть не зважила на таку неґречність. Запивши, вона відчинила вікно, висунулася до половини і глянула вгору, де світилася бенкетна зала.

– Гуляють вони! Миколо Карповичу, треба зламати стіну! Негайно! Це Божий знак! – блиснула вона очима і впритул наблизилася на поблідлого заступника директора.

– Як зламати? Яку стіну? – повторював самими губами Страшко.

– Це буде всеукраїнський скандал і його звідси нарешті копнуть… – Нонна Георгіївна навіть показала футбольний жест, хоча була у довгій спідниці.

– Ви збожеволіли! – очманілий Микола Карпович навіть присів.

– Навпаки! У мене – просвітлення! Святий Миколай дає нам останню можливість спекатися цього навіженого! Геть хаос, який він тут посіяв!

– А якщо хтось довідається, що це був я? – Страшко вже розпускав свою закоротку краватку, бо йому не вистачало повітря.

– Ключі від фондів є в багатьох. Але у вас є алібі – я. Ми сиділи і мирно пили чай. А якщо Ромашку виженуть, то ви можете стати навіть… директором.

– Побійтеся Бога!

– Тоді пробудете заступником до пенсії. В іншому разі він нас звідси за кілька місяців викурить!

Страшко опинився у безвихідній ситуації. Стати боягузом в очах дами – це було занадто сильне приниження навіть для нього.

– А якщо рвоне? І все піде к бісу? – схопився він за рятівну соломинку. – У нас шістдесят тисяч експонатів!

– Ой, не вірте цим панікерським настроям! По війні тут все обнишпорили. Не могла у Лаврі залишитися вибухівка. Просто зробіть пролом! Там, певно, ще залишилися інструменти. Ну, вперед!

Вона підняла його своїми сильними ручиськами і поштовхала до дверей.

– Ви – мій герой! А я – ваша кицька! Мр-р-р-р! – залащилася вона.

Останнім часом вони перейняли у стосунках котячу мову, коли хотіли висловити особливі ніжності.

– Мяу! – озвався Страшко, і його сірі очі зблиснули холодним вогнем.

Ця жінка мала якийсь магічний вплив на нього. Часом він ставав ніби зомбі, загіпнотизованим почварою, виконавцем чужої волі.

– Не барися, любчику! Я з нетерпінням чекатиму тебе тут! – показала гостренькі білі зуби Тарантас і виштовхнула його за двері.

Наче в тумані, Страшко вийшов надвір, довго тикав ключем у замок, поки збагнув, що двері відчинені. Посвітив собі мобілкою, підіймаючись по сходах. Дістався у закапелок, де громадилася купа битої цегли та збоку був акуратно складений польський диво-апарат у шкіряному ящичку. Місяць жваво освітлював коридорчик крізь невеличке заґратоване вікно.

Микола Карпович взяв у руку кувалду, попробував її на вагу, далі голосно нявкнув і з розмаху втелющив залізякою об надбитий цегляний квадрат, що сірів межи суцільного муру. Стіна глухо загула у відповідь.

Страшко посміхнувся і залупав сильніше. Дзвони на Лаврі проспівали восьму годину. З Успенського собору чулося святкове богослужіння, що транслювалося на всю площу. Свято наближалося!

Мирон Клаповух і Яна Приймак стояли у книгосховищі ХІХ століття, де новоспечений зберігач музею марно намагалася знайти книжку з ілюстрацією Шевченка, намальовану з колишньої Лаврської друкарні. І хоча стелажі, завалені рідкісними виданнями, тягнулися ледь не до стелі, чомусь потрібної книжки на потрібній полиці не було. Мабуть, ще не поклали на місце.