Олександр Гаврош - Музей пригод

«Ото вже ці поляки…» – кидав невдоволеним поглядом по урочистій залі літератор у рипучій шкірянці, вгадуючи у глядачах бодай щось подібне на польські риси. Хоча чим поляк зовні відрізняється від українця – важко сказати. За сотні років спільного життя стільки всього намішалося!

Перший день фестивалю наближався до завершення. «Час, браття, показати, що живе козацька мати…» – четверо чоловіків у давніх темних свитках виспівували українську музику сімнадцятого століття, граючи на дивовижних інструментах, позичених, либонь, з іншого музею. Саме тоді, чотириста років тому, у Лаврі було відкрито друкарню, яка стала не тільки культурним центром козацької України, але й основою для нинішнього музею.

Розмова з пані Тарантас не принесла сподіваних результатів. Нонна Георгіївна виявилася, на диво, непривітною та підозрілою. На запитання про потаємну кімнату, вона, зневажливо скрививши товсті губи, щось пхикнула собі під ніс і мовила: «Хоча мій чоловік і не найгірший був, але я з ним розлучилася».

Щоб це означало – слід було добре поміркувати. Мирон Клаповух, який теж давно жив сам (з дружиною у них не склалося), міг би, ясна річ, зіграти на жіночій струні цієї підтоптаної дамочки, але у нього раптом опустилися руки. Від неї війнуло таким холодом, що в учорашнього журналіста аж занило коліно, яке боліло зазвичай тільки на колючому вітрі.

«Ну й бабенція!» – він залишився стояти, наче вкопаний, поки спина мадам Тарантас, укутана сірою вовняною хусткою, не загубилася у натовпі.

Тепер він сидів поміж потоку звуків і слів сімнадцятого століття, слухав про неньку-Україну, і гарячково вишукував серед глядачів того, хто проведе його до потаємної кімнати, яка знаходилася в сусідній будівлі, що зачинялася на ключ.

Нарешті вусатий соліст зі шляхетним обличчям та чорною косою, що спадала на ліве плече, розплющив темні очі і закінчив спів. «Придворна капела» «Зимових забав», поклавши руки на плечі один одному, низько вклонилася. Зала вибухла оплесками.

Директор музею подякував гурту за чудовий концерт і запросив усіх на почастування у сусідню залу, де серед стендів із рідкісними виданнями ХХ століття вже стояло кілька накритих столів із частуваннями.

«Час діяти! – рвучко звівся на ноги у загальному гаморі Мирон Клаповух. – Або зараз, або ніколи!»

Фуршет уже наближався до завершення, коли нарешті у натовпі гостей зблиснула надія, на яку він терпляче чекав цілий вечір.

– А це наш головний музейний зберігач – Яна Приймак, – представила Галюня свою подружку із двома заплетеними косичками, на одній з яких була жовта гумка, а на другій – синя. Нічого дивного в цьому не було, якщо врахувати, що на годиннику Яни красувався зелений заєць.

– Мирон Клаповух, за п’ять хвилин член Національної спілки письменників! – якомога дружелюбніше підморгнув брюнет із сріблястим волоссям.

Молодь не любить офіціозу – він обрав для себе невимушений стиль поведінки.

– Пан Мирон цікавиться Шевченком, – Галюня з довгими загнутими, як у ляльки, віями важко тримала келих шампанського і вже розтягувала слова.

– Чи знає мила панночка, – Клаповух пішов у наступ, – що Тарас Григорович стояв у цій самій залі і, цілком можливо, теж попивав тут винце з чарівними дамами?

– Не в залі, а на балконі, – показала Яна тонкою рукою з білими лакованими нігтями на темне вікно. Вона категорично не зносила найменших неточностей. – І не пив шампанське, а малював краєвид Лаври і Дніпра.

– Перепрошую, але згаданий вами краєвид він малював не з балкона, а з ґанку, про що є якнай-докладніша згадка в його повісті.

– А я вам кажу, що з балкона, про що свідчить його особистий підпис під малюнком! – не здавалася Яна, задерши свій гостренький носик.

– Не може бути! – пополотнів Клаповух.

Адже це була теж одна з його сенсацій, яка вже мала вийти друком в інтелектуальному часописі «Слово і діло».

– Я вам зараз доведу! Ця ілюстрація є в книжці! – вигукнула Яна і, поставивши келиха на стіл, поквапилася у свою кімнату.

Але Мирон її вже не чув. Він жадібно ловив розмову, яка точилася між директором та двома поляками. Іноземці виявилися двома статечними білочубими бороданями, що стояли спиною до нього. Один із них непогано розмовляв українською, щоправда, з відчутним польським акцентом.

– То пан директор гадає, що це може бути небезпечно? – цікавився той.