Олександр Гаврош - Музей пригод

– Аякже! Приміщення Лаври німці замінували при відступі. Тут по війні залишилися голі стіни без стріхи. А про цю кімнату ми випадково дізналися лише п’ятнадцять років тому. Виявили за стіною порожнечу діаметром двадцять п’ять метрів. Тому при відкритті мусимо викликати саперів. Уявляєте, якщо тут все вибухне? – Роман

Лук’янович усміхнувся коротенькими білявими вусиками.

Поки Яни не було, Клаповух поглинав канапку за канапкою, наче в якомусь трансі, і мотав усе почуте на вус. Як він і передбачав, побутувало кілька версій про вміст потаємної кімнати. Окрім малоймовірної гіпотези про німецьку вибухівку, говорилося про цінну колекцію зброї (до війни тут був Музей зброї) і навіть про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка зникла ще в давньоруських часах.

Почувши про останнє, Мирон ледь не вдавився бутербродом зі шпротами. Від хвилювання йому стало зовсім гаряче і він залив у себе кілька склянок персикового соку.

Тим часом народ поволі розходився. Залишалися тільки особливо наближені до господарів фестивалю.

Треба було зникати, аби не кидатися у вічі. На щастя, на порозі з’явилася розчервоніла Яна. Клаповух направився рішучим кроком до неї.

– Ну, показуйте! – усміхнувся силувано він.

– Ви, розумієте, ще вчора ця книжка була на моєму столі. А тепер я її не бачу. Мабуть, дівчата із фондів її взяли…

– Тоді ви програли!

– Чому це? – обурилася дівчина.

– Фонди музею знаходяться там? – показав він крізь вікно на сусідню будівлю.

– Там… Але зараз, мабуть, там уже нікого нема…

– Але ж ви маєте ключі. Чи не так?

– Приходьте завтра! – знайшла вихід Яна після короткого вагання.

– Завтра не можу. У мене опівночі потяг! – стенув плечима Клаповух і благально задивився до синіх дівочих очей.

– Гаразд!.. – глипнула на директора в колі гостей молодий зберігач музею. – Ходімо! Тільки швидко: одна нога тут, друга – там!

Вони спустилися сходами і через запасний вихід музею вийшли на ґанок, так дбайливо описаний Тарасом Шевченком. Можливо, звідси справді відкривався колись чудовий круговид на Дніпро та тодішню Чернігівську губернію, яка починалася за ним, але тепер погляд упирався у двоповерховий флігель, де знаходився кабінет директора.

Попрямували праворуч до сусіднього корпусу музею. Яна дістала в’язку ключів, а Клаповух зашепотів про себе коротку молитву, аби його божевільна затія вдалася. Він кинув оком на місяць. Повновидий молодик поливав холодним світлом засніжену землю. У повітрі вчувався якийсь особливий настрій, такий характерний для Києво-Печерської лаври вночі.

– Намолене місце! – для чогось ляпнув уголос Клаповух і сам засоромився, згадавши про свої далеко не благі наміри.

Із відкритого вікна на другому поверсі, де ще продовжувався бенкет, полинула пісня «Ой, хто-хто Миколая любить, ой, хто-хто Миколаю служить!..» У загальному багатоголоссі помітно вирізнявся ніжний тенор соліста старовинного гурту та потужний бас директора музею, який, виявляється, ще встигав по суботах відвідувати хор ветеранів «Просвіти». Свято наближалося!

Микола Карпович Страшко був у цілому непоганою людиною. Вірний сім’янин, батько двох дітей і дід чотирьох онуків, він ніколи не знімав зірок із неба. Своїм правилом завжди вважав золоту середину, а власне гасло «Помалу їдь – далі заїдеш» не хотів міняти на жодні ультрасучасні на кшталт «Скромність прикрашає людину, коли вже її прикрашати більше нема чим».

Заступник директора музею був чудовим виконавцем, але не більше. Через що йому часом діставалося на горіхи від невтомного і невгамовного Романа Лук’яновича, який керувався правилом: «Якщо ви хочете щось зробити, виведіть свою команду із зони комфорту. Хоч-не-хоч вона змушена буде рухатися».

У розпалі емоцій директор міг назвати заступника людиною вчорашнього дня і навіть минулого століття, від чого запалі щоки заступника втягувалися ще більше, а чорні кущуваті брови кумедно смикалися.

Останнім часом світоглядний конфлікт між директором і Страшком поглибився внаслідок чуток про можливе призначення нового заступника. Із числа, ясна річ, молодих. Саме на цьому ґрунті восени настало зближення Миколи Карповича та Нонни Георгіївни, яка давно вела масштабну війну проти Ромашки-диктатора. Почувши, що Страшко потрапив у немилість, уміла інтриганка Тарантас відразу взяла його в оборот. По суті, шістдесятирічний чолов’яга, якому завжди бракувало сили волі, відтепер став її очима і вухами у колективі.