Володимир Тендряков - Замах на міражі

Ніхто не повинен торкатися руками нечестивця. Для таких злочинців проти віри у євреїв була тільки одна покара. Камені полетіли зусебіч. Син Людський упав…

…Він уже не ворушився, а камені все ще летіли у нього. Камені батьків, камені матерів, камені дітей… Садок також кинув свого каменя. Ніхто не може стояти осторонь!

При такій страті нема винуватців. Гнів народний — гнів Божий.

Ті, хто сидів у барці, все бачили і чули, та не посміли заступитися. Їх жменька, а розправу чинив народ. До кожного разом із жахом вкрадався сумнів — а чи праведний був їхній учитель, який збирався спасати інших, проте не спас себе? Сам Господь допустив…

Симон відштовхнувся веслом, зіпхнув барку з гальки. Тихо відплили. Ніхто їх не гукнув, ніхто про них не згадав.

Південна ніч не закрадається, а безшумно навалюється. Вона огорнула нужденне містечко, що приліпилося до скель, кам’янистий берег, закиданий камінням спотворений труп.

Убивство всупереч Історії.

Він мав прожити ще три роки, розбурхати Галілею, виголосити свою Нагірну проповідь, що закликала — «люби ближнього свого і ворога свого», з’явитися в Єрусалимі, пережити зраду одного з учнів і вже тоді тут мученицьки загинути, як нікчемний раб, — на хресті. Потім воскреснути у своїх послідовниках «смертю смерть поправши».

Нічого цього не сталося. Пророк із суєтного Назарета не став Ісусом Христом, не пройшов з покоління в покоління тисячоліттями. Люди не возвеличили його до Бога. Як багато подвижників, котрі не встигли довести своє, нині геть-чисто забуто!

Вбивство всупереч усій Історії, яку ми знаємо. Ні, не мешканці далекої Віфсаїди винні у цьому. Непередбачене вбивство вчинено з XX віку, з наших днів. Причому людьми аж ніяк не вороже-злостивими до його пам’яті і, далебі, не мстиво-жорстокими по натурі.

Якось ви помітили сивину на своїх скронях і не дуже цьому здивувались — як-не-як вік. Сивина не зникне, зморшки не розгладяться — то плине необоротний Час.

Нема вже пушкінських сосон біля села Михайловського, як нема там скособоченого млина, нема візницьких коней, гусарів, фельд’єгерів, кріпаків, дворян, царів, нема й самого Олександра Сергійовича, його дітей… Плине необоротний Час.

Плине і полишає сліди: єгипетські піраміди, пагорб Гіссарлик, каміння римського Колізею… — пам’ятники колишнього честолюбства, геройства, страждань, високих і ницих пристрастей, колись вируючого і вже захололого життя. Плине необоротний Час.

Я належу до того розряду людей, яких протиставляють лірикам. Тридцять два роки тому, ледве знявши лейтенантські погони, з викличною незалежністю бувалого в бувальцях фронтовика на фізіономії і лякливою зніяковілістю початківця у душі я вступив до святая святих — відомого московського вузу, став студентом фізико-математичного факультету. Світові, який ще не отямився від жахів війни, фізика тоді вже подарувала першу із своїх потворних доньок — атомну бомбу, другу, водневу, виношувала. Допомоги цій породілі я безпосередньо не надавав, у подальшому займався лише чистою теорією, був одним із багатьох обраних, хто намагався осягнути неосяжне — примарні елементарні частинки і безмежний Всесвіт мріяв охопити одним поглядом. Усіляке бувало: і захвати, що межують з безумством перед незбагненною гармонією сущого, і напади відчаю від безсилля, і завмирання перед хисткою надією. Сильних емоцій у моєму житті було набагато більше, ніж розважних прозрінь. Не лише у поетів чуттєве переважає над безпристрасним розумом.

Мені постійно доводилось оперувати часом, символ «t» був складовою чи не всіх формул, які я виводив сам і запозичав в інших. Він, час, непостійний і багатий на сюрпризи. Протон і електрон не підвладні його впливові, практично вічні, а, скажімо, піон існує неймовірно коротку мить — частку секунди з шістнадцятьма нулями після коми. Але й це супермиттєве життя так само необхідне світобудові, як і життя вічних частинок. Космонавт у польоті живе трішечки повільніше, ніж його товариш на Землі. І в просторах Всесвіту є колодязі — чорні дірки, куди час немовби провалюється і завмирає у безконечності.

Відносність часу поза нами, довкола нас, усередині нас. Мільйон років або й набагато більше знадобилося нашим далеким пращурам для того, аби зробити собі грубе рубило, декілька сот тисячоліть — щоб озброїтися луком і стрілами, а за якийсь неповний десяток тисяч літ у бурхливому темпі промчалися до теорії відносності, до космічних ракет! Природа наділила нас розумом і натомість одержала динамічність.