Володимир Тендряков - Замах на міражі

Наш час… Як відомо, люди майже завжди були невдоволені своїм часом, із заздрістю вдивлялися чи у минуле — мовляв, отоді було життя, не те, що нині, золотий вік, — чи з надією у майбутнє. Прозірливий Бєлінський з необачною захопленістю заявив: «Заздримо внукам і правнукам нашим, які житимуть у 1940 році»… А в тому році вже точилася найжорстокіша з людських воєн — друга світова.

Я також хотів би знати, що станеться з нашими правнуками через сто років, та помилка Бєлінського остерігає від оптимістичних прогнозів. Щоб хоч якось збагнути майбутнє, варто звернутися до минулого, вловити в ньому особливості розвитку. Ньютон на схилі літ повернувся до богослов’я, Ейнштейн захопився грою на скрипці, складав немудровані вірші, Оппенгеймер вивчав санскрит, ну а я з головою пірнув в історію, шукав у ній щасливі моменти.

У деяких солідних працях я надибував багатозначні слова «золотий вік енеоліта». Ще не було рабства, ще не стався різкий розподіл на багатих і бідних, а поширене тоді рільництво все ж таки годувало людей. Та кого з нас потішить таке ненадійне благополуччя, що добувається мотикою, залежить від найменших примх природи — дощу не на часі, випадкового граду, несподіваної посухи. Золотий вік — чи не так?..

Найщасливішими в історії вважають чотирнадцять років Перікла в Афінах. Так, але це щастя скарбника, який прибрав до рук спільну скарбницю. Афіни очолювали союз еллінів, безконтрольно розпоряджалися внесками, що стікалися з усіх міст. А Сократа тим часом було засуджено до страти, і великого Фідія кинуто до в’язниці…

Коли пильніше вдивитися, жоден час не щасливіший од нашого. Я так і не знайшов в історії миті, про яку можна було б сказати: зупинись, ти прекрасна!

Однак мізерна ж утіха — ми, мовляв, такі ж нещасливі, як і наші прадіди, нітрішки не добріші, не чуйніші один до одного. Людство завжди відмовляло собі б зайвому кусні хліба, щоб отримати смертоносну зброю. І тепер такий коштує у десятки разів дорожче, ніж трактор, що працює в полі. З власної зарозумілості і з непорозуміння ми продовжуємо відносити себе до виду homo sapiens — людина розумна, але нам набагато більше пасує назва, якою ми нагородили своїх далеких попередників homo habilis, людина уміла. Ми вправні, ми напрочуд кмітливі, винахідливо створюємо за допомогою одних речей інші, але вражаюче нерозумні, самі себе жахаємося.

Ми звикли любити Батьківщину, шмат простору, де з’явилися на світ! І чомусь не кажемо про любов до свого часу. Люблю наш час, дивуюся йому, страждаю від нього і хочу, хочу щасливих у ньому перемін.

Та чи можна вплинути на час? Так, втрутившись у природний хід розвитку. Так, вносячи елемент штучності у стихійні події. Так, зусиллям розуму! Я зараз немилосердно катуюся цим питанням.

Після такої неоригінальної філіпіки, боюся, може скластися враження: еге, чи не хворий він манією месіанства. Недуга, справді, не така вже й рідкісна і в нашому раціональному віці.

Месіанством?.. Ні! Хворію досить поширеною нині хворобою — неминущою тривогою за день прийдешній. Я, такий собі Георгій Петрович Гребін, який п’ятдесят шість років тому народився в глухому районному селі Ярове, в родині непримітного навіть за районними мірками службовця, з шкільної лави потрапив у окопи, поранений на Курській дузі, контужений в Карпатах, зараз маю ступінь доктора, звання професора, значуся в штаті відомого на весь світ НДІ, в міру щасливий сім’янин, я хочу, щоб життя і надалі процвітало на Землі. Хочу! Не осудіть за тривіальність.

Навряд чи комусь пощастить уникнути в напруженій течії часу ударів, випадкових травм.

Злигодні війни, поранення і контузію я якось не звик брати до уваги, скоріше навіть вдячний долі, «що в двадцяти баталіях я був, а не убитий». І шлях від студентика, який не встиг зняти військової шинелі, до відомого професора також можу вважати гладким. Неминучі неприємності, прикрі перепони були, але не такі значні, щоб ремствувати на них.

Років п’ятнадцять тому чи навіть більше я побував у Лондоні на міжнародній зустрічі фізиків, розбурханих тоді теорією кварків. За кілька кроків від сяючої реклами Пїккаділлі під аркою будинку, що виходила на людну вулицю, я запримітив гурт молодиків, довговолосих, у барвистих кофтах, у намистах, з підфарбованими очима і намальованими губами, із зазивним виглядом панельних дівиць.

— У вас такого немає, містер Гребін? — поцікавився мій попутник, відомий в Англії науковий оглядач.