Володимир Тендряков - Замах на міражі

Мені не вдалося надати своєму фальшивому баритону тієї ангельської інтонації, яку щовечора вихлюпує на малюків телевізор. Сергійко довго крутився і не засинав…

Він заснув, висунувши з-під ковдри ручку. Катя гриміла на кухні, готувала плацдарм для завтрашнього дня. За вікном над важкою смугою похмурих багатоповерхових будинків прорізалася самітня, найнаполегливіша зоря.

Онук спав, слабенька ручка лежала на ковдрі. Йому не виповниться й двадцяти років, коли завершиться наше перенасичене подіями століття. До того часу внук ще не встигне щось звершити, звершити йому суджено уже у столітті прийдешньому, — і лише десь там, у середині нового століття, ця людина почне оглядатися на свій пройдений шлях.

Моє життя видалося б чаклунським моєму дідові Феодосію Степановичу Гребіну, по-вуличному Федоску Квасичу, не зовсім удачливому дядькові з села Прислон. Мій дід не бачив вищих за двоповерхові будинків, хоч і чував, що бувають навіть чотириповерхові. Мій дід ганяв на санях по зимовому насту до п’ятнадцяти верст на годину, літав лише уві сні, а щоб, не виходячи з хати, вмостившись перед ящиком, дивитися, як ганяють шайбу хокеїсти на тій стороні планети, цього йому вже й у голову не могло прийти. Напевне, таким же фантастичним має виглядати для мене життя мого внука. Ніскілечки не подивуюся, коли він виявиться небожителем, на Землю спускатиметься лише в гості.

Дивиться у вікно зоря. А втім, це Юпітер видається несміливою зорею. Тільки він міг пробитися на заході крізь мутне повітря великого міста…

Місце проживання мого внука, можливо, виглядатиме так само — зоря, і все. Та, коли дивитися через бінокль, вона повинна нагадувати золотого метелика, який ширяє у траурній порожнечі. А через солідні телескопи — палаючого багатокрилого дракона, страхітливе дитя космосу. Рано чи пізно люди виберуть за межами Землі симпатичну планету, одягнуть її у метал, пластик, кераміку, розкинуть у бік Сонця драконячі крила…

Задзвонив телефон. Я сторожко накрив ковдрою висунуту ручку, підвівся.

— Слухаю вас.

Голос Алевтини, дочки Голенкова. Ні болю, ні відчаю у ньому — лише мертвотна втома.

— Іван Трохимович… годину тому.

Я остовпіло мовчав.

Світив у вікно несмілий Юпітер. Годину тому… Іван був роком старший від нашого століття, яке наближається до свого кінця.

Переклад А. Малишка.