Володимир Тендряков - Замах на міражі

— Ех-ех, — з досадою, видихнув капітан Кумушкін. — Заходи? Які?.. Може, накажете своїми силами їх провчити?

— Та боронь боже!

— Саме так, оборони нас від усякого свавілля, ми перші підкорені закону. А пан закон вимагає від нас: докази на стілі А що ми можемо викласти на стіл? Перше — заяву благородного заступника, яка заперечується тим, за кого він заступився. Друге — сліди жорстоких побоїв, завданих усім трьом, аж до вибитих зубів. Третє — пояснювальна довідочка до справи: Копилов Михайло Олександрович — майстер з карате, а користуватися цією небезпечною майстерністю рівносильно застосуванню холодної зброї… І як ви думаєте, що скаже після цього закон?.. Я з хвилину пригнічено мовчав.

— Але чому ж потерпілого не запросили до відділення міліції? — несподівано здивувався я. — Чому тут уважно з ним не побесідували?.. Чому через боягуза повинна терпіти порядна людина? Через підлого боягуза!

Кумушкін скрушно покрутив кашкетом.

— Отож і воно. Поки молодчиків, які розвалювалися на частини, збирали з газонів, потерпілий наче крізь землю провалився. Так, постовий дав промах. Він не наш — з ДАІ. Спасибі йому і на тому, що згодився пост покинути.

— Дивні фокуси викидає життя, — промовив я прибито, — очевидне недоказове, підлість некарана, а самовідданість непростима. Та невже це вас не лякає, товаришу Кумушкін?

— А я себе, товаришу Гребін, у рукавичках тримаю. На нашій роботі обурюватися і кипіти — швидко випаруєшся, для діла тебе не залишиться.

— І як же ви сьогоднішню справу вирішите? Яким чином?

— У три етапи, товаришу Гребін, у три етапи. Перший етап, можна вважати, уже пройдено — звернув пильну увагу на цих покидьків. Їм моя увага — ніж гострий, за кожним з них напевне хвіст тягнеться. А зараз — друге: прощу їх великодушно…

— Як?!

— А ви хотіли б, щоб я їх до лави підсудних приволік? Вони-то сядуть, але поруч з собою посадять Аніку-воїна. А кому закон більше запише-це питання ми з вами вже розглядали. Тож чи не ліпше негідників відпустити, щоб самовідданого хлопця врятувати? Чи ви думаєте інакше, товаришу Гребін?

— Гм, так! Подвійна бухгалтерія.

— На жаль, ще третій пунктик є. І дуже неприємний. Благородний Аніка перестарався — вибив одному зуби. Ось цей не вгомониться, вимагатиме медичного огляду, одержить відповідну довідку, разом із заявою підсуне її мені чи комусь вище. Тоді вже я безсилий зупинити судовий розгляд.

Я мовчав, я покірно чекав, коли капітан Кумушкін підкаже новий рятівний хід конем.

— Щоб підстрахуватися, — діловито продовжував він, — до протоколу доведеться внести пунктик — вставити зуби за рахунок Копилова. І завбачаю — початкуючий кримінальник торгуватиметься, вимагатиме золоті…

— Гм, та-ак…

— Раджу погодитися, інакше за зуби Копилов може заплатити не тільки грішми.

Капітан Кумушкін підвівся, плечистий, випнуті груди, серйозний, явно задоволений собою. Я мовчав.

Миша крокував зі мною у понурому мовчанні. Отруєним почував себе і я, проте сказав:

— Не гризи себе, Михайле. У житті трапляється й гірше.

— І справді, — видихнув Миша, — дешево відбувся. Всього-навсього золоті зуби у поганий рот. Надалі будь мудріший — коли б’ють і грабують, обходь спокійно… — І його прорвало: — Цей хлюст зламав мене зараз, Георгію Петровичу. Що хлопці, їх здалеку видно — звичайні покидьки. Навіть у джерельній воді бруд осідає, у людях — теж. Відфільтрувати її не складно. Та ось, коли отруйна сіль розчиняється, вона невидима, чиста вода отрутою стає. З боку подивишся — нормальна людина, культурна, на вигляд навіть приємна, мухи не зобидить, бабусі місцем в автобусі поступиться, золото! Ну як такому не поспівчувати, плечем йе підперти, у розмові душу не відкрити. І, звичайно, ждеш, що і він тобі — плече, душу, співчуття. А ти ж для нього пусте місце, так собі, несправжній. Нащо йому зважати на тебе… Стою перед ним, у нього галстук пом’ятий, і фізіономія набік, мабуть, і коліна дрижати не перестали, а дивиться на мене отак холодно і прозоро; «Ніхто мене не чіпав, знати не знаю, самі зчепилися…» А в руках тримає авоську з пляшками, яку я йому відвоював і повернув… Сам викручуйся, а моє діло — сторона, і совість моя спокійнісінька. Георгію Петровичу, тридцять з гаком живу на світі, а такого безсоромного ще не стрічав…

— За все життя одного здибав… Значить, не так і багато на світі таких пройдисвітів.

— Чи не хочете сказати, Георгію Петровичу, що радіти маю?.. Не можу! Один такий заразити може сотні людей. Ось і я зараз вже не той, яким був, коли до вас спішив.