Володимир Тендряков - Замах на міражі

По землі палестинській з давніх-давен бродили пророки, віщуючи надії, погрожуючи загибеллю. Тепер їх заледве чи не більше, ніж у давнину. Тетрарх Ірод-Антипас не так давно відрубав голову пророкові з Іудеї Іоанну, який жив у пустелі, носив верблюжу волосяницю, хрестив водою з Йордану. З усіх кінців країни ремствують на Антипаса. А поряд у неспокійній Самарії месією оголосив себе якийсь Досифей, котрий так свято зберігав благочестя, що цілком відрікся від їжі, ходять чутки — чи то помер з голоду, чи то все-таки нетлінно живий. Досиф’ян багато, і всі вони щосили славлять учителя. І ось новий пророк — прийшов зараз з Іудеї, стрічався там з Іоанном, та родом він з Назарета.

Назарет близько, день дороги, а може, й того не буде. І кажуть про нього люди: «Не чекай з Кесарії привіту, а путнього з Назарету». У багатій язичницькій Кесарії сидить римський прокуратор, а в Назареті живуть горлопани і плутаники. І все ж у Капернаум цей назаретянин увійшов, супроводжуваний натовпом, дітвора бігла попереду й верещала півнячими голосами:

— Осанна! Осанна!

Пророк йшов берегом легким підскоком і несподівано зупинився. З води вибирали у човен сіті брати Іонові — Симон та Андрій. Заплутана у сітях риба вогнем спалахувала у призахідному сонці.

— Ідіть зі мною, — мовив чужинець, — ловцями душ зроблю вас.

Старший брат, Симон, суворо зиркнув на пророка, який стояв на березі. Той був непоказний з виду, низькорослий, довга бахмата одіж спадала з вузьких плечей, лице змарніле, темне, із скривленим носом, але скрашував його усміх і погляд чорних блискучих очей був щирий та веселий.

— Хто ти? — непоштиво спитав Симон.

— Син Людський.

Симон мовчки підгріб до берега.

Симоновій тещі того вечора нездужалось, скаржилась на голову. Гість приклав руки до її тім’я, поговорив, зняв біль, та одразу звеселіла й заходилася коло вечері.

Брати Іонові нещодавно перебралися сюди з Бетсаїди, за ними потяглася лиха слава — согрішили в суботу. Пророк не лише сів з ними за стіл, а й посадив ще підібраного дорогою митника Матфея-Левія сина Алфеєва. Нема мерзеннішої служби, як митник — збирач податків: бродячі пси, вони охороняють Іродові закони, порушують Мойсееві — деруть гроші з усякого, поважного й багатого не пропускають, бідного не милують.

Бен-Рувим, людина благочестива і дуже вчена, не переступивши порога, докірливо мовив у відчинені навстіж двері:

— Хіба ти не знаєш — не садять фігове дерево серед лози і злак серед осоту? Що вони родять тоді?

— Тобі не до вподоби, з ким я сиджу? — спитав пророк.

— Називаєш себе Сином Людським, а сидиш з грішниками й митниками, ділиш з ними хліб, п’єш вино!

Син Людський всміхнувся:

— Не здорові потребують лікаря, а хворі. Я прийшов покликати не праведників, а грішників.

І не лише ті, хто сидів за столом, здивувалися, у натовпі, за спиною Бен-Рувима, пролунало:

— Овва!

Оддалік полохливою тінню хилитався під зорями убогий Маной. Правиця його висіла, мов батіг, і був він чинбарем, і давно вже не робив своєї роботи. Він чув, що назаретянин зцілює, про це кричала біснувата Марія з Магдали. Маной хотів просити зцілення, але не зважився турбувати пророка.

Наприкінці суботнього дня, як завжди, збиралися у синагозі. І Бен-Рувим вирішив розвінчати тут нового пророка. У синагозі він був господарем, навіть хазан, старезний Манасій, почувався перед ним дуже несміло. Окрім того, Бен-Рувиму донесли: вранці чужинець, який називає себе Сином Людським, блукав з учнями в полях, і помітили — дехто з них мимохідь зривав колоски. Так, так, суботньої днини!

Для синів Ізрайлевих нема святішої, древнішої заповіді, як четверта заповідь з тих, що її передав Мойсей Ієгові: «… а день сьомий — субота для Господа Бога твого: не роби жодної праці ти, й син твій, іа дочка твоя, раб твій, та невільниця твоя, і худоба твоя, і прибудько твій, що у брамах твоїх». Антіох Єпіфан — хай буде прокляте ім’я його! — заборонив євреям святкувати суботу, погрожував лютими стратами. І євреї тікали в печери, там святкували. Одного разу висланий Єпіфаном загін наткнувся в пустелі на тих, хто йшов відзначати день спочинку. Багато євреїв були озброєні, але жоден навіть не торкнувся меча — підставляли голови й вмирали, аби тільки не осквернити суботу. Меч, піднятий на захист, — також робота, тому всі як один полягли, лишилися вірними Закону.

Зірвати колосок у полі, нехай навіть і мимохідь, — незначна, та все ж робота, гріх перед благочестям. І в синагозі Бен-Рувим нагадав усім слова Мойсееві: