Петро Масляк: День Незалежності

- Мій ти коханий лицарю, - припала до грудей Ярослава Роксолана. - Ну що, про сюрреалізм все?

- Ще декілька слів. Сюрреалізм криється в Києві скрізь: від неевклідової геометрії його стародавніх вулиць, яку не змогли виправити ні ХІХ, ні ХХ століття, до просто неймовірної кількості божевільних міських правителів. Або оті надлюдські секти, які тут і досі зароджуються й розквітають, як гриби після дощу. Взяти хоча б для прикладу знамените Біле братство або Посольство боже. Але досить про це. Тобі, мабуть, від всього цього стає страшенно нудно.

- Ніскілечки, - проворкотіла Рокса, зручніше вмощуючись в обіймах Ярослава.

- А от мені вже набридло сидіти на палубі і заливатися вином, - випручався з обіймів коханої Ярослав. - Зараз спущу на воду човна і погасаємо на моторі навколо яхти з максимальною швидкістю. Тобі сподобається. Давай насолоджуватись Дніпром, поки його остаточно не перетворили на мертву артерію або, скоріше, вену матінки-природи.

Ярослав спустився східцями у прив’язаний до яхти надувний човен найновішої конструкції і подав руку молодій жінці, допомагаючи їй всістися на зручне сидіння в центральній частині човна.

- А тепер, кохана, пристібни пасок безпеки, щоб не випала у воду, бо будуть круті повороти. Зараз відгребу від яхти.

Ярослав сів на кормі і почав гребти, опустивши у воду невелике весло. Майже одразу ніс човна на щось наткнувся.

- Мабуть, колода, зараз відіпхну, - сказав Ярослав, перебираючись на ніс човна.

Лана відстебнула пасок безпеки і рушила за Ярославом. Краще б вона цього не робила. Біля самого носу човна плавало людське тіло. Від несподіванки Роксолана дико заверещала і кинулася назад на корму. І вже там її наздогнав приступ нудоти.

- Швидко включай мотор і тікаємо звідси, - закричала вона, коли напади блювання перестали скручувати судомою її шлунок.

Однак Ярослав попри те, що судома звела і його шлунок, не втратив холоднокровності.

- Подай мені ліхтарик, - попросив він у Роксолани.

- Я не можу, - вже ридала молода жінка.

- Вибач, я не повинен був просити тебе, - сказав Ярослав, нишпорячи в темряві за ліхтариком. - Треба витягти тіло в човен. Зараз підгребу ближче. Може він ще живий. Схоже, це чоловік.

- Не роби цього. Я тебе благаю! Ти хочеш моєї смерті? Я цього не переживу!

- Добре, добре. Ти сиди на кормі, а я з носу подивлюся, гаразд?

- Роби що хочеш, тільки дай мені спокій. Я вже не знаю на якому світі знаходжуся, - хлюпала носом Роксолана.

- Оце - підтвердження того, що ми обговорювали всього лише декілька хвилин тому.

- Ти ще й жартувати здатен у такі хвилини, хай йому грець! - нервово вигукнула Роксолана.

Ярослав присвітив ліхтариком. Яскраве світло вихопило з води руку дебелого чоловіка, яка стирчала, ніби вітаючи коханців. Відтята від тіла голова, з протягнутим між ніздрями, через хрящову перегородку носу червоним шнурком від взуття, була прив’язана до ліктя. Не зважаючи на нудоту, яка знову підступила до горла, Ярослав присвітив у мертве обличчя.

- Боже ж ти мій! - вигукнув він. - Так це ж Бенгалуров. Ой, вибач, знову тебе злякав.

Рука загиблого не просто вистромлювалась з води. Це був надприродний жест людської кінцівки, вставленої у пластикову конструкцію, яку використовують у лікарнях для лікування переломів кісток.

- «Господи, та це ж почерк Раміреса», - вихопилась думка у враженого Ярослава.

- Роксо! - крикнув він до коханої, але та не відповідала, схилившись за борт човна - її шлунок знову вивертало.

- Телефонуй до міліції, негайно! - закричала Роксолана, коли напад нудоти відступив.

- Яка міліція?! - і собі зірвався на крик Ярослав, - думай, що кажеш! І що ми будемо їм розповідати, коли сюди заявляться десятки людей? Та ще й репортери приїдуть. Це ж сенсація. Вбили найбагатшу й найвпливовішу людину держави. Та ще й у такий незвичний спосіб. Думаєш, всіх не зацікавить, чим займались молода дружина генерал-лейтенанта СБУ з його помічником майже голі серед ночі на човні? Та тут не треба бути аналітиком. Неважко уявити, які неприємності нас чекають, коли довідаються про наші стосунки. Особливо твій дуже впливовий чоловік.

- Не згадуй мого чоловіка! - істерично репетувала Роксолана. - Це я в усьому винна. Це на мені лежить гріх, і він падає як на тебе, так і на мого чоловіка. Якщо він загине - це кара за мій гріх.

- Та перестань скиглити! - грубо обірвав Роксу Ярослав. - Почни ще бити поклони в бік Києво-Печерської Лаври або Михайлівського монастиря.