Павло Загребельний - Смерть у Києві

— Стерво цей Ізяслав! — кричали на Подільському торговищі ті самі, хто ще кілька день тому домагався поставити перед очі князя Юрія.

— А з ним боярство його!

Викурити їх з Києва!

— Запалити город усіма кінцями!

— А що згорить? Княжі тереми, боярські доми, церкви та монастирі?

— Все — запалити!

— Ми їх ставили — нам і палити? Дурню!

— Прикликати Долгорукого!

— Не треба було виганяти!

— Кого прогнали, а кого впустили!

— Побити Ізяславових!

— Цить! Он їдуть!

– Ідуть, то й проїдуть!

— То ж восьминник!

— Петрило — свиняче рило!

— Батожений зад!

— Гій-гій!

— Ач, хвоста задрав!

Колотилося до самого вечора, колотилося ніч, Ізяслав боявся поткнутися на Поділ, не наважувався зачепити В'ячеслава, вмовляв старого князя, щоб ішов той миром у Вишгород, бо ж і при Долгорукому мав його для себе.

— Мав Вишгород, а сидів у Києві! І тепер сидітиму і не зворухнуся, хоч ти вбий!

З Канева прискочили гінці, штовхнулися в зачинені київські брами, дізналися про відступ Долгорукого, кинулися на міст, але їх не пущено туди, тоді аж на Сітомлі знайшли перевізників, переправилися на той бік Дніпра, поскакали до Остерського Городка з вістю так довго очікуваною для Юрія і такою невчасною нині: до Канева допливають лодьї, на яких повертаються посли з княжою невісток» — ромейською царівною Іриною.

Лодьї пливли вгору по Дніпру, попереду — червона, князівська, з різьбленою на носі повногрудою дівою, встелена килимами, з просторою опочивальнею для царівни, де стояло широке ложе з прислоном, золоте начиння для миття, срібні грілки для рук і для ніг. На ложі були покривала з щонайніжніших хутер — з пупків горностаєвих і білячих, з бобрового пуху, але, що далі на північ просувався урочистий караван, супроводжуваний по берегах берладниками, то більше мерзла ночами розніжена Ірина, то вередливішою ставала в своїх забаганках, не хотіла відпускати від себе князя Йвана і на ніч, так що гребці на лодьях лиш переморгувалися та пересміювалися, а Дуліб, який попервах намагався не надавати ваги примхам невісти, не втерпів, м'яко сказав Берладникові:

— Обережним будь, князю.

Той лиш посміявся безжурно.

В Цареграді пробули довго, бо імператор Мануїл чи то випробовував руських послів, чи то мірився ще кудись видати свою перезрілу сестру, що мала десь коло тридцяти літ, останні десять з яких можна б сміливо полічити удвоє. Готував її в жони синові Рожера Сицилійського, та виявилося, що принцеса застара для юного жениха, сподівання були на високорідних лицарів, які знову йшли в хрестовий похід на землі Палестини, тримаючи путь через Константинополь. Але лицарство, ведене спершу імператором Конрадом, а згодом королем Франції Людовіком, відзначалося таким шаленством, що годі було й думати пускати їх до столиці. Йшли вони, як писав хроніст, в незчисленнім множестві, перевищуючи кількістю своєю морський пісок, так що й Ксеркс у давнину, перепливаючи Геллеспонт, не міг би пишатися стількома тисячами. Разом з християнними лицарями йшли цілі натовпи жіноцтва, пишно розквітала розпуста, в тому поході з'явився дивний загін амазонок, очолюваний несамовитою дівою, прозваною Золотоніжкою! Чи могла б рідна сестра ромейського імператора бодай подумки дійти до такого приниження, щоб віддати свою руку будь-кому з тих забіяк, надто ж побачивши їхнє приниження, їхню нікчемність, коли побиті, голодні, обдерті, поверталися вони назад, нічого не здобувши, нічого не осягнувши! Імператор Мануїл, який пошлюбив Берту Зульбахську, сестру дружини германського імператора Конрада, співчував своєму родичеві, співчувала ціла імператорська родина й французькому королеві Людовіку та його жоні, прекрасній Алієнорі (яка, до речі, не вельми переймалася поразками хрестоносців і навіть закохалася в молодого сарацина, задля котрого мало не покинула свого короля). При дворі з належною поважністю вислухувано двоюрідного брата Конрадового єпископа Фрейзігенського Оттона, який пробував з'ясувати, чому хрестовий похід мав такий принизливий і сумний кінець: «З того, що в Ефіопа зуби білі, ще не виходить, ніби він увесь білий, і не навпаки: що зуби в нього чорні, бо він увесь сам чорний. Те саме бачимо в Святому Письмі. Коли кажемо, що не на добро було іудеям зрадити Христа і розіп'яти, то водночас знаємо, що це було благо для нас усіх. Отож, у людській філософії білі зуби не заважають Ефіопу бути чорним, а в Письмі Святому злоба іудеїв не стала на заваді страстям Христа бути спа сительним для нас. Приноровлюючись (a simili), ми можемо сказати те саме і про згаданий наш похід. Коли його не можна назвати хорошим по кінцю або з погляду матеріальних вигод, то він корисливий був зате для спасіння многих душ. Але при цьому ми судимо про справу не по її суті, а по користі, яку вона принесла».