Павло Загребельний - Смерть у Києві

— Покажу вам! Обом покажу!

Та Петрилові підручні вже знали: з великої хмари — дрібний дощ. Грозиться — страху не май. Довбешка сказав похмуро:

— Ніж ото кричати, подбай, аби прибрали… там. Бо сам кажеш: тепер на суздальців не подумають, а подумають на тебе.

Петрило не витерпів: вискочив із свого схову, пінячись, пхав убивців до їхньої хижі, постогнував од безсилої розсатанілості:

— Казано, звершити зрання, перед усіма… Показати всьому Києву… Суздальці вбивають!.. Суздальці, лоби ваші дерев'яні!..

Послав слуг, аби мерщій прибрали вбитих, занесли в двір до Войтишича, сам побіг до старого воєводи, плакав, каявся, бив себе в груди, рвав на собі волосся.

— Не вийшло! Не доглядів! Не подбав! Моя вина, воєводо!

— А будь воно все прокляте! — прокректав Войтишич. — Вмовкни й забудь. Уночі звези все те з мого двору, будь воно…

— Куди ж?

— Сам відати мусиш. Під дерева до святого Феодора. Скажи Ананії, та й зробіть. Були люди — і нема. Нема — то й не треба, будь воно все прокляте!

Похмурий віз поночі заїхав у браму монастиря святого Феодора, і десь під темними деревами закопано тіла Ойки, Іваниці та Ємця, закопано без сліз, без молитви, без зітхання, в катівському поквапі закидано груддям, — сховала в собі київська земля ще три смерті, безпричинні й невідомщені.

Тої самої ночі похмура вість прийшла в Київ: Долгорукий поїхав і не вернеться. Розгнівався на киян чи злякався киян? Погордував чи роздратувався? Відступився перед Ізяславом чи перед своїм старим братом?

Хоч як там було — В'ячеслав ще до світанку став великим князем київським.

Чи ж надовго?

На ранок В'ячеслав приймав на Ярославовім дворі

київське боярство.

Спорохнявілі від літ, набундючені від багатства, їхали до нового великого князя, покидаючи надійний захисток своїх неприступних дворів, ще й не вірячи до кінця, що Долгорукого справді нема, що втік у Остерський Городець, налякавшись чи то Ізяславових погроз, чи ревища чорного люду, а чи їхньої мовчазної сили.

Войтишич був перший у В'ячеслава. Літами перевищував усіх, навіть старого князя, значливістю ніхто з ним змагатися не міг, поводженню з вищими особистостями міг навчити будь-кого.

— Князеньку мій дорогий!

Обіймалися з В'ячеславом хрест-на-хрест, цілувалися довго, старанно, з смаком, мізинцями змахували зрадливі сльози, що так і рвалися викотитися з старечих очей.

— Плачуть наші очі, князю, будь воно прокляте!

— Плачуть, воєводо.

— Коли й сміятися буде чоловік? Вчора суздальці сміялися — ми плакали, сьогодні й суздальців нема, а ми й знов сльози ллємо, будь воно прокляте! А й чому б воно, князю дорогий? Бо ось ти великий князь по нашій волі, Довга Рука втік і не вернеться, а суздальці ще сидять у городі. Мав би ти послати киян та погромити їхні двори, будь воно прокляте! А де дружина сидить, то позамикати та попекти, як кабанів. Отець твій, Мономах, умів те робити.

— Господь з тобою! — злякано замахав на Войтишича князь В'ячеслав. — Насильства не допущу ніколи!

— Та чи то насильство? Право наше! — Ні над ким не допущу.

— Отець твій Мономах допускав. Жидовинів з Києва повиганяв.

— Я ж нікого не дам у кривду. Як і брат мій Юрій.

— Тоді й тебе проженем, князю, будь воно прокляте! Чого не казали в очі Долгорукому, те вільно говорили

В'ячеславу. Бо що то за князь? Ні сили, ні значення!

Гінці боярські вже мчали десь побіля Пирогова, за Стугну, до чорних клобуків, до князя Ізяслава. Не минуло й двох днів, як Ізяслав ускочив у Київ, увірвався слідом за товарами Долгорукого, які везли поживність киянам; дружину В'ячеславову обеззброїв, замкнув усі брами, звелів виловлювати й побивати суздальців; стриєві своєму, який вийшов йому назустріч, звелів при дружині й боярах:

– Іди з Києва!

І тут старий князь, відкинувши свою лагідність, закричав:

— Хоч убий мене отут, а з Києва не піду!

Чотири Миколи вже були за спиною в свого князя. Жовтооко поблимували, Старий зітхав, Плаксій лив сльози, Кудинник кляв, Безвухий випльовував з себе якісь дивні поодинокі слова: „Свині… мої… наші… свині… твої… бач… свині…“ Може, не долічився в себе на дворі свиней? Оляндру вже встиг прогнати — кінчилося нетривале боярство цієї химерної жінки. Всі Миколи відібрали свої двори у недавніх переможців — тепер хотіли мерщій відібрати князівський стіл для свого Ізяслава.

— В Дніпер його! — сопіли про В'ячеслава.

Кияни ж, зачувши лиху вість, збігалися до Турової божниці. Зібралися б і коло Софії, та на Гору простий люд не пускала Ізяславова дружина; ще вчора єдиний, Київ розокремлювався, Гора замикалася в неприступній пихатості, чванилася силою, багатством, знатністю, а чорний люд кинуто було до підніжжя, де мав лишатися, обплутаний нуждою й труднощами, мов сітями.