Юрий Долгушин - ГЧ

Дуже важливо було розв’язати це питання. Якщо записи хоча б з великими труднощами розкривали таємницю, то всі лукаві хитрощі Мюленберга, весь його план були найбезглуздішим, найнаївнішим донкіхотством. Але тільки один спосіб міг дати відповідь: треба було показати ці записи кому-небудь з великих фізиків-радіологів. Мюленберг знав їх усіх. Він перебрав їх у пам’яті і… не знайшов жодного, кому можна було б довірити таємницю. Що сталося з німцями? Гітлер підкорював Європу ціною жахливої деморалізації власного народу, і ці перемоги продовжують спустошувати і розбещувати самих німців. Якийсь масовий психоз! Навіть ці, найбільш культурні, літні люди, люди науки, які раніше так обурювалися Гітлером, тепер, коли цивілізоване варварство стало відвертою ідеологією націстів, почали благодушно хихикати і нишком навіть допомагати цим згубним перемогам… Ні… Нічого навіть пробувати знайти серед них надійного спільника в цій нерівній боротьбі. Так можна тільки погубити всю справу…

Якось до нього підійшов Ганс. Довго і уважно оглядав він ці аркуші з усіх боків, нарешті сказав:

— Погано… Всі записи лишилися в них.

— Як? — не зрозумів Мюленберг.

— Дивіться, майже на всіх аркушах можна знайти сліди затискачів. Вони зробили з них фотокопії.

Мюленберг замислився, обмацуючи Ганса уважним батьківським поглядом. Ось він — єдиний друг, вірний, надійний. Як це сталося, що «стовпи» моралі — стара німецька інтелігенція з усією її молоддю — звалилися з своїх висот, як лавина, в прірву, а оцей голубоокий юнак з простої робітничої сім’ї стоїть на вершині так твердо і спокійно!..

Мюленберг, як і Гросс, ніколи не цікавився соціологією, політикою, хоча він об’єктивно визнавав їх значення і право на існування, Він просто за своєю вдачею не був схильний до аналізу суспільних явищ. Але на протилежність Гроссові він любив життя, людей і вмів їх спостерігати. Життя раз у раз ставило перед ним нові запитання, і він відповідав на них як міг, користуючись своїми звичайними принципами і досвідом, не відчуваючи при цьому ніякої потреби узагальнювати свої відповіді в ту чи іншу систему поглядів. Або навпаки: витягати заздалегідь заготовлені відповіді з ящика якої-небудь соціальної концепції.

За три роки, що Ганс працював у лабораторії, їх взаємини поступово ставали все міцнішими і немов вищими, — як той лимон, вирощений Мюленбергом на вікні із зернятка. Ганс був скромний, мовчазний, працьовитий, розмови з ним на теми, що не стосувалися роботи, відбувалися рідко і тільки тоді, коли не було Гросса. Спершу Мюленберг цікавився його біографією, потім його радіолюбительськими справами, розпитував про сім’ю, друзів. І якось непомітно — ніхто з них не згадав би за яких обставин це вперше трапилося, — в їх розмові з’явилося одне коротеньке слово, яке одразу зблизило їх, — вони. В усі часи і в усіх народів це слово з’являлося в епохи боротьби держав, націй, класів, і для тих, хто їх промовляв, означало: вороги. Воно було немовби природним таємним паролем однодумців.

Маленьке це слово «вони» не тільки виявило спільність позицій Мюленберга і Ганса, не тільки запалило в їх серцях вогник справжньої дружби, але стало поштовхом до цілого перевороту в свідомості Мюленберга. Він зрозумів, що він — ми, які обов’язково повинні існувати, коли існують вони. Хто це — ми? Він, Ганс і друзі Ганса, про яких він давно догадується? Ні, не в цьому справа. Це значно більше. Ми — це другий ідеологічний табір, це другий бік фронту великої боротьби, а він і Ганс — партизани в таборі ворога! І справа їх — не особистий протест обурених громадян, а — місія фронту!.. От чортівщина! Як же це сталося? Виходить, зараз цього не можна уникнути!

Ех, як пізно, як пізно все це прийшло в його повільно думаючу голову! Було б це хоча б на місяць раніше — і він не став би, як дурник, носитися з цією ідіотською, інтелігентською, так, інтелігентською етикою, запросто обдурив би Гросса під час тієї знаменної перевірки іонізатора і одвів би всі нещастя, врятував Гросса, його ідею, себе… і Ганса.

І Ганса. Звісно, і Ганса… Чорт забирай, скільки витримки! От він спокійно показує йому сліди від якихось затискачів на аркушах, говорить про копії, зроблені «ними». Наче він не знав цього раніше, як і сам Мюленберг, — «вони» не такі наївні, щоб повернути їм розрахунки та й саму машину, не залишивши у себе копій… І от він все-таки говорить про це, щоб так, — обережно і делікатно, — перевірити, чи не позабув Мюленберг про цю важливу обставину. Він допомагає Мюленбергові.