Юрий Долгушин - ГЧ

— Ні!

Люті вогники спалахнули в примружених очах Вейнтрауба.

— Ні?

— Ні!

— Гаразд, побачимо. — Швидко відійшовши, Вейнтрауб злетів на місток машини.

— Продовжуємо випробування, панове. Давайте сигнал!

Пролунав постріл. У правій частині сектора над невеликим парканом-щитом з’явився жовтий прапорець. За хвилину з прихованої за щитом траншеї штурмовики вигнали кілька овець і охлялу корову. Слідом за ними вийшов якийсь літній чоловік і розгублено зупинився між стадом і щитом. Штурмовики пішли назад у траншею, жовтий прапорець зник. Вейнтрауб взявся за штурвали і припав до окуляра візира.

— Починаю зліва, — сказав він.

Мюленберг бачив у бінокль маленьке стадо, що повільно рухалося на захід.

Раптом дві передні вівці, судорожно задерши голови вгору, шарахнули назад, розштовхуючи інших, і витягнулися нерухомо на землі. Решта овець у паніці кинулися врозтіч, потім пробігли вперед. Невидимий промінь наздоганяв їх одну за одною. Корова зупинилася. Чоловік вийшов уперед і схилився над трупом найближчої вівці. В ту ж мить, дико вдаривши передніми ногами об землю, корова якось боком стала дибки і повалилася.

Чоловік відскочив, випростався і почав озиратися на всі боки. Здавалось, він зрозумів усе і шукав очима джерело смерті.

Мюленберг не відриваючись стежив за ним. Уся постать цього обідраного чоловіка, його рухи викликали в пам’яті інженера якісь невиразні асоціації.

Нарешті той повернувся прямо до машини, придивився і, незграбно, по-старечому перебираючи ногами, побіг.

«Гросс!» — блискавкою промайнуло в голові Мюленберга. Серце його завмерло. Не опускаючи бінокля, він швидко повернув голову до машини.

Вейнтрауб стояв на містку випроставшись і мовчки дивився прямо на нього. Погляди їх зустрілися. Кілька секунд тривав цей мовчазний, нерухомий поєдинок. Вейнтрауб вимагав і погрожував. Мюленберг закам’янів і… чекав, він навіть не шукав відповіді, бо відповіді не могло бути… Обличчя його зробилося сірим. Бінокль наливався нестерпною вагою.

Нарешті Вейнтрауб круто повернувся, припав до візира і, весь зігнувшись, обома руками почав крутити штурвал…

— Що ви робите?! — в нестямі крикнув Мюленберг, кидаючись до нього.

Його схопили. Темна пелена заслала весь простір перед ним, і він утратив свідомість.

Мюленберг опритомнів не зразу. В усій його істоті ще діяла енергія відчайдушного руху до машини, до Вейнтрауба, руху, яким він хотів зупинити, поламати, знищити цю потворну комбінацію людини і машини, щоб врятувати Гросса.

Він не встиг і — все скінчено! Це була його перша думка, але після пережитого ним збудження вона вже не кинула його в темну безодню горя, а пролунала як відбій після страшної тривоги. Одразу розслабилися занімілі в конвульсивному напруженні м’язи, і по всьому тілу потекли теплі струми.

Мюленберг трохи відкрив повіки і знову стулив їх, бо світло неба різко вдарило в очі. Невпевнені, злякані рухи серця потроху набирали свого ритму. Він чув голоси людей десь поблизу, відчував легкий подих вітерця і зрозумів, що лежить на землі, там же, на полігоні, і що його чекають. Оголені груди, мокра сорочка… Все-таки про нього подбали.

Шкода, що він не встиг добратися до цього недолюдка. А втім… Що? Жалюгідна, безглузда спроба? О ні! Схопити, стягти його, скинути з містка, як отруйну гадюку, головою вниз… Він міг би зробити це навіть однією рукою, бо гнів його не мав меж. Усе це, звичайно, не для того, щоб врятувати Гросса, — так, врятувати його не можна, — а щоб усі зрозуміли, що не десь там, за кордоном, а тут же, поруч з ними, є люди, які не бояться їх і готові боротися проти їх підлості.

Хто цей Вейнтрауб? Інженер, як і він, Мюленберг, інтелігентна людина? Взагалі, всі вони хто? Люди, що розтоптали свою людську гідність, відмовилися від совісті, мислення, свободи, що стали злочинцями, аби зберегти сумнівне благополуччя. Боягузи! Тільки боягуз здатний отак просто вбити беззбройну, беззахисну людину. Чому? Із страху перед її думками, її моральною силою…

Мюленберг лежав на землі — повалений, оточений ворогами, але він уже не відчував себе переможеним. Навпаки, з кожною хвилиною його все більше сповнювало почуття якоїсь урочистої переваги над цими людьми… Щось відбулося в його внутрішньому світі після того, як він зробив оцей відчайдушний, несподіваний для самого себе стрибок до Вейнтрауба. Дивовижна ясність прийшла на зміну всій складності і гнітючій безпорадності його становища. Він зрозумів раптом, що він дужий і може боротися. Треба боротися! Не чекати нападу і потім оборонятися, пасивно, як він робив досі, а нападати, — обдумано, обачно і сміливо.