Юрий Долгушин - ГЧ

— Як?! — здивувався Микола, приголомшений цим градом риданівських прогнозів. — Лікувати смертю?

— Так, лікувати смертю. Мертвий не може хворіти. Усі хвороби живляться функціями живого організму. Тимчасова смерть, зупинивши за дуже незначним винятком усі його функції, припинить і живлення хворобливого процесу і тим самим обірве його.

— А коли людина оживе, функції відновляться, і хвороба знову знайде собі грунт?

— Ні. Якщо хворобливий процес справді перервався, то знову потрібен вплив зовнішньої причини, щоб його відновити, бо самі по собі функції тільки підтримують і ведуть процес, але не можуть почати його.

Розмови ці завжди глибоко вражали Миколу новизною ідей Ридана, захоплювали його фанатичною вірою в могутність людського розуму. Підбадьорлива віра потрібна була тепер Миколі, як ніколи, бо, залишаючись на самоті, він ладен був знову піддатися тривозі і, може, знову втратити надію.

Минула ніч, минув день після того, як знайомі золоті промінчики бризнули щастям прямо в серце змученого сумнівами Миколи. Він чекав тоді, що ось ще трохи — і Ганна подивиться на нього, усміхнеться, дізнається про його кохання, яке він так глибоко й так довго ховав від неї і від самого себе…

Нічого цього не сталося. Ось уже цілу добу Ганна лежала на операційному столі нерухома, наче мертва, хоч серце її билося і рівно дихали груди. Як і раніше були розплющені її повіки, що здригалися лише від дотику до них. Жодних ознак свідомості не було.

— Що ж це? — питав Микола, з тугою дивлячись на Ридана.

— Нічого, — відповідав той, і Микола відчував тривогу в його голосі. — Чекатимемо… — Ридан був радий з нагоди одірватися від сумнівів, що безперервно напосідали на нього, і говорив, говорив… — У тварин, яких я оживляв після десятихвилинної смерті, мозок відновлював свої функції через сім-вісім годин. Сімка був мертвий теж десять хвилин і опритомнів тільки через двадцять годин.

Думаю, чим складніше організований мозок, тим глибше уражаються його клітини, отруєні вуглекислотою. Адже смерть настала від того, що припинився доступ кисню, який приносить кров з легенів до клітин мозку. Цілком можливо, що мозок людини відновлює свої функції далеко повільніше. Чекатимемо…

О дев’ятій вечора Наталя по телефону повідомила в операційну, що прийшов Віклінг.

— А, Віклінг! — відповів Ридан. — Проведи його в їдальню, я зараз прийду.

Микола чекав цього дзвінка й стежив за професором.

— Ви справді думаєте піти до нього? — спитав він.

— Звичайно.

— Ні, Костянтине Олександровичу, ви туди не підете. Вибачте вже, ця операція доручена мені. Там усе готово, і ваша поява в програму не входить. Було б безумством наражати вас на небезпеку. Адже Віклінг чудово розуміє, що життя Ганни у ваших руках, і в останній момент, побачивши, що йому вже не врятуватись, може вчинити щось несподіване.

— Що ж, хай буде й так, — зітнув плечима Ридан, — побачення з ним мене зовсім не приваблює…

Тим часом у їдальні вже починався цей небагатослівний акт.

Ще напередодні Наталю, нарешті, ввели в курс усіх таємничих подій. До того часу вона вже майже перестала плакати, але ще більше спохмурніла. Її горе посилювалося почуттям образи: чого Ридан ховає від неї те, що він робить з Ганною?..

Коли Микола пояснив їй усе й розповів, що Ганна вже дихає, вона недовірливо звела на нього свої темні, допитливі очі, повірила, засміялась, кинулась до Миколи й заридала в нього на грудях. Це була радість, і з тієї хвилини горе щезло для неї. Без жодних вагань та сумнівів вона відразу повірила, що Галя повернеться до життя і все буде, як і раніш.

Так само бурхливо заклекотіло в ній обурення, коли Микола розповів про Віклінга.

— Я почувала це! Я завжди, з самого початку ненавиділа його! І як ви всі могли вірити, адже в кожному його русі, в кожному слові була фальш!..

Вона урочисто поклялася Миколі, що жодним жестом не викаже себе, приймаючи Віклінга. І от вона привела його в їдальню.

— Сідайте, Альфред.

Він сів, усе так само пригнічений сумом, насторожено зазираючи Наталі в очі.

— Як Анні, Наталю? Ви, певно, вже знаєте що-небудь…

Ой, як важко втриматись від спокуси! Бажання помучити цю ненависну людину, погратися з нею, як кіт з мишею, було дуже велике; почати б з ним розмову, повну невинних, але страшних для нього натяків!.. Адже так легко примусити його зараз відчути власну загибель, помститися йому за обман, за злочин, за все… Ні, вона не мала права, вона обіцяла.