Юрий Долгушин - ГЧ

Тим часом життя невпинно завмирало в зовсім уже немічному тілі батька. У розпачі я ще наполягав. Нарешті, в мене відбулася рішуча розмова з професором Курнаковим — хай буде прокляте це ім’я, що стало для мене синонімом казенщини, реакційності, обмеженості в медицині! «Що ж, — скрикнув він тоном благородного обурення, — невже ви хочете, щоб я почав експериментувати над вашим умираючим батьком?»

Я не зміг тоді відповісти йому… Батько помер. І тільки пізніше я зрозумів усю брехливість цього «благородного» професорського аргументу. Так, Миколо Арсеновичу, саме експериментувати повинен був він, коли б справді хотів врятувати людину так, як цього хотів я, і, може, хотів би він сам, коли б помирав його батько, а не мій…

Ридан замовк на кілька секунд, наче насилу звільнюючись від тяжких спогадів.

— У розпорядженні медицини — колосальний арсенал засобів і методів. Лікар, який опускає руки й визнає стан пацієнта безнадійним, тому що він вичерпав якусь програму лікування і не досяг звичайного в таких випадках ефекту, — тільки поганий ремісник. У медицині немає безнадійних випадків і немає універсальних готових рецептів лікування, їх треба шукати, пробувати, підбирати. Час! Ось що звичайно обмежує наші можливості знайти знаряддя боротьби, яке може врятувати людину. То невже ви гадаєте, що тепер, коли ви ж самі дали мені можливість приборкати цей час, я повинен відмовитись од експерименту?!

Микола не зводив з Ридана очей. Професор говорив, як завжди, ясно, переконливо, і все ж Микола не розумів… Коли б мова йшла про хворобу…

— Але ж… Галя померла, — пробурмотів він, і якийсь маленький м’яз затріпотів на його щоці.

Ридан схилив голову.

— Може, — відповів він тихо, — може… не знаю… Я не впевнений у цьому. Смерть — складний і досить тривалий процес, він вражає різні органи поступово і в різний час. Хай припинилося дихання, хай спинилося серце — це ще не справжня смерть, і якщо весь організм цілий, досить перевести його тимчасово на штучний кровообіг, і він знову житиме.

В науці раніш панувало переконання, що з першими ж звичайними симптомами смерті — припиненням дихання й кровообігу мозок паралізується назавжди. Звідси головним чином робили висновок, що смерть необоротна. Потім виникло уявлення про так звану «клінічну смерть», оборотну, яка триває нібито кілька десятків хвилин, після чого клітини мозку остаточно втрачають здатність жити. А знаєте, що мені вдалося довести? Що центральна нервова система, тобто мозок — найміцніший, найстійкіший з усіх органів, що він хоч і припиняє свою роботу в момент «смерті», але потенціально зберігає здатність функціонувати довше за всі інші органи. Він помирає останнім. А кожний орган умирає по-справжньому тільки тоді, коли його тканина, його речовина, білки зазнали необоротного розпаду. Тепер поміркуйте: ми маємо «консерватор», який припиняє розпад органічної речовини; у нашому розпорядженні є «ГЧ», що має владу над мозком… Що ви, Миколо Арсеновичу?

Микола сидів, затуливши обличчя руками, і з-під долонь його швидкими краплями збігали сльози. Він і сам не міг би сказати, що з ним. Це була буря почуттів, змішаних у якомусь могутньому вихорі. Надія, що спалахнула знову, захоплюючі ідеї Ридана, гірке каяття за гнів, який привів його сюди, — усе сплуталося в цьому живлючому пориві. Микола припав до Ридана, що сів біля нього, стиснув його руки своїми мокрими долонями.

— Коли б ви знали… — тільки й міг він промовити.

— Я знаю, — відповів Ридан. — Знаю про ваше кохання. Знаю те, про що ви й гадки не маєте… — він глянув на годинник. — Заспокойтесь, Миколо Арсеновичу, але… не треба надто сподіватись. Я сказав вам тільки про принципові можливості. На практиці ще багато труднощів і невідомих перешкод, які майже неможливо передбачити.

Виходить, ви все-таки думаєте…

— Я боротимусь, екс-пе-ри-мен-туватиму, — сердито перебив Ридан, — поки не побачу, що дальші спроби марні. — Він знову подивився на годинник. — Час іти, там уже готові аналізи. От що, посидьте тут хвилин десять, постарайтесь заспокоїтись як слід. Мені треба поговорити з вами про дещо.

Він прийшов через півгодини. Микола міцно спав у м’якому кріслі. «От і чудово», — пробурмотів Ридан і знову тихо вийшов, його зустріла Наталя з якимсь пакунком у руках.

Пригнічена горем, вона знайшла нарешті собі заняття: треба було розібрати і впорядкувати речі, привезені з Уфи. Перше, що потрапило їй на очі, був довгастий пакунок, загорнутий, очевидно, поспіхом, в одне із простирал і міцно перев’язаний вірьовкою. Він був засунутий під ремінці палаткового тюка. Наталя згадала, що Федір просив її передати пакунок Миколі, як тільки той трохи заспокоїться.