Юрий Долгушин - ГЧ

Тирса цілий день возить тварин то нагору, то вниз. Матуся евакуює одні кімнати, переобладнує інші, приводить нових людей, які втягають в операційну якісь важкі, великі речі, там щось споруджується, чути удари молотка об метал…

Усе це почалося через годину-півтори після повернення професора. Так минула доба, розрахована Риданом по хвилинах.

Микола розумів, що ця гарячкова діяльність розгортається навколо Ганни, і складні почуття виникали в його збентеженій душі. Професор мовчав, він діяв. Два-три рази він звертався до Миколи за порадою: в операційній спішно встановлювали нові електроприлади. Ганна лежала тепер там.

Що це все означало? Коли б Ридан сподівався оживити, воскресити Ганну, він повинен був би поділитися цією надією з Миколою, відкрити йому принаймні таку неймовірну можливість. Але він мовчить. І не видно, щоб якась надія прозирала крізь цю незвичайну його похмурість. Виходить, немає такої можливості. Та й не може бути її, звичайно! Але тоді… Професор вирішив скористатись тілом власної дочки для якогось експерименту?.. Яким же страшенно бездушним треба бути, щоб зважитись на це!

Микола повставав проти Ридана. Ні… Хоча б які були великі й важливі наукові завдання професора, він не повинен був приносити їм у жертву Ганну. Це — кощунство!

Затьмарений горем мозок Миколи вже не міг виплутатися з цих думок. Що більше він думав, то сильніше весь сповнювався гнівом, обуренням.

Нарешті Микола не витримав. Він рішуче вийшов із своєї кімнати й почав шукати професора, щоб поговорити з ним і, якщо доведеться, вимагати…

Розшуки привели його в операційну. Випадково двері були відчинені. Микола ввійшов і завмер.

Просто перед ним у закритому циліндричному футлярі з якогось прозорого блискучого матеріалу поволі поверталось тіло Ганни. Воно було схоже на привид і ніби тануло на очах, ховаючись за спітнілою від внутрішнього холоду поверхнею футляра. Циліндр, закріплений всередині великого металевого кільця, що стояв вертикально, обертався рівномірно і тихо навколо своєї осі і одночасно — в площині кільця, подібно до стрічки гігантського компаса.

Микола застиг, неспроможний відірвати погляд од безмежно коханого привида. Постать Ридана зненацька виросла перед ним.

— Я вам потрібен, Миколо Арсеновичу? — тихо спитав він, обнімаючи Миколу за плечі й ведучи його за собою. — Все ж краще, коли ми вийдемо звідси.

Вони вийшли в «свинцеву» кімнату, і Микола різко звільнився з-під, як здалося йому, важкої руки професора.

— Я… хочу знати, що все це означає? — хвилюючись, промовив Микола. — Мені здається, я маю право…

Вони стояли один проти одного, обоє пригнічені горем, але один — мудрий, стриманий, другий — охоплений хвилюванням, гнівний. Щось подібне до співчуття промайнули на обличчі Ридана. Він зрозумів, що гнів Миколи — перше почуття, якому він інстинктивно віддається, щоб затамувати в собі нестерпний біль.

— Так, ви маєте право: я знаю це навіть краще, ніж ви самі… — відповів професор.

Микола не звернув уваги на його слова.

— Це якийсь експеримент? — перебив він запально.

Ридан рвучко підвів голову, суворо примружив очі, подивився на Миколу, потім на годинник.

— Хвилин десять ми можемо поговорити, Миколо Арсеновичу. Ходімо до мене.

І він рішуче попрямував у кабінет, там посадив Миколу в крісло й кілька разів мовчки пройшовся по килиму.

— Я зрозумів, що вас хвилює, — сказав він, нарешті: — «Експерименти над трупом власної дочки… Кощунство, жорстокість». «Вчений-маніяк, що втратив людський образ!» Усе це я добре знаю, Миколо Арсеновичу, надто добре. Тепер слухайте… Я був у вашому віці, коли втратив батька. Він умирав повільно, довго, кілька місяців від нещадного й невпинного процесу в легенях. З кожним днем життя відходило від нього, незважаючи на те, що все робилося для його врятування: чудовий догляд, окрема палата в найкращій лікарні Москви, нагляд відомого й дуже авторитетного спеціаліста професора Курнакова. Він оглядав батька майже щодня, і всі його вказівки виконувалися лікарями надзвичайно точно. Я сам майже не виходив з лікарні й стежив за лікуванням. Спочатку тільки стежив. Потім мені сказали, що стан безнадійний…

Я ще не був тоді лікарем, але глибоко цікавився медициною, її найновішими відкриттями, дещо розумів у ній і вірив у невичерпні можливості цієї науки. Думаю й тепер, Миколо Арсеновичу, що я мав. рацію… Яким жалюгідним здалося мені тоді все оте «класичне» лікування, за яким люди, точно дотримуючись букви підручника, приховували відсутність ініціативи і своє цілковите безсилля справитися з хворобою. І от я кинувся сам діяти. Я ганяв по столиці, розшукуючи серед медиків новаторів, передових людей, винахідників, людей, які шукають і знаходять щось нове, не завжди поясниме з точки зору канонів класичної, університетської науки. Ці люди робили так звані «чудеса», тобто зціляли хворих, визнаних безнадійними. Один з них акумулював енергію сонячної радіації в хімічних реакціях речовин, які потім вводили в організм хворого, щоб підвищити його опірність проти руйнівної недуги. Інші досягали цього впливом радіоактивних мінералів. Треті практично доводили справедливість ідеї про дію нервових впливів на хворого. Я уважно вислуховував їхні теоретичні обгрунтування, збирав поради, приходив у лікарню й вимагав застосувати ці нові методи лікування, бо бачив, що там лікарі на чолі з професором уже склали зброю перед неминучим, на їх думку, кінцем. Мені відмовляли. «Ми робимо все, що в таких випадках наука вважає за необхідне, — казали вони. — І ми не можемо дозволити в клініці застосування недостатньо перевірених методів». — «Але ж ваші добре перевірені методи не допомагають?!»: — обурювався я.