Юрий Долгушин - ГЧ

— Далеко? — кволо озвався той.

Так відбулася їх перша зустріч.

З короткої розповіді хлопчака Микола зрозумів, що він — московський, з робітничої сім’ї. Як потрапив у село до родичів, де виявилося «ще гірше», ніж дома, Микола не зрозумів, але дуже зрадів, дізнавшись, що з села він утік і тепер іде додому, прямо в Москву. Удвох — набагато краще! Так зійшлися їх дороги. Вони пішли разом.

Міський житель, Федір, потрапивши один у лісові простори, розгубився. Він голодав, слабшав; обережні, насуплені села проводжали його похмуро і не давали нічого. Можливо, так і заснув би він, знесилений, назавжди при дорозі, якби не нагодував його Микола смаженими на паличці в’язями.

Чи багато треба такому звіряткові! З яким захопленням уже надвечір він стежив, як Микола крізь прибережні зарості спритно виуджував блискучих рибок, потім сам покірно і уважно повторював його рухи, закидаючи вудку і підсікаючи рибу в потрібний момент, вчився вибирати і укладати гілки для захисту на ніч від роси і дощу…

А Микола з широко відкритими очима слухав розповіді Федора про трамваї, які без ніяких коней возять чоловік по сто відразу, про кам’яні будинки, — куди вищі від отої ялини, — а там і по воду ходити не треба — сама тече вгору по трубах, і лампи — без гасу, і засвічуються без сірників…

— Яке життя! — хвилювався Микола, відчуваючи тепер, що крокує кудись угору, до нового.

…Гострі труби з’явилися на горизонті і почали рости все вище, вище — в небо; здавалось, не буде кінця цьому росту… Де почалося місто, Микола так і не зрозумів.

…У Москві починалося велике будівництво. Головними магістралями пішли перші після перерви трамваї. Риштування, впершись у тротуари важкими своїми ногами, дерлися на стіни фасадів, понівечені дрібними віспинами куль і виразками снарядів. На перехожих капала фарба, падала грудочками штукатурка… Голодна Москва на околицях, на великих кооперативних городах виколупувала з поритої землі картоплю, що залишилася після збирання.

Ішов двадцять перший рік.

…Столиця зустріла Миколу так само суворо, як сільська природа Федора. Божевільними голосами рявкали на нього автомобілі, гукали ломовики; виростали раптом зовсім близько, загрожуючи розчавити, казкові патлаті битюги; нестерпно гриміли на величезних возах рейки… Від усього цього Микола шарахався з переляку в різні боки і, може, так і загинув би в отому міському хаосі під якими-небудь колесами, коли б не маячила перед ним торба Федора, який спокійно провів його в тихі пропуски Красної Прєсні…

Родичі Федора дали притулок і скромному його супутникові, знайшли завод, дізналися: Никифор Тунгусов, ливарник на «Гужоні», справді помер… Написали матері в село, а відповідь прийшла з сільської Ради: не стало вже й матері.

Микола зостався сам.

Але ні. Не сам! Був Федір. Разом вони жили, разом училися в дитячій колонії в Сокольниках, потім у технікумі. Микола вчився жадібно, встигав багато читати, ходив на концерти, в музеї, слухав різні лекції — все його цікавило, все приваблювало. Він пізнавав не відоме йому раніше життя — не як дикун, якого вабить велич відкритого перед ним нового світу, а як повноправний, хоча про це він і не мріяв, спадкоємець саме йому призначених скарбів. Свій невгамовний потяг до знань, до оволодіння культурою він звів у основний і, звичайно, «вічний» принцип і назвав його своєю «життєвою системою».

Федір не мав у собі такої всепоглинаючої пристрасті пізнавати. Та й здібності були скромніші від Миколиних. Зате інтереси його давно визначилися, обмежилися сферою механіки, машин. Стати інженером-творцем — ось що було його мрією. В той час, як Микола плавав у бездонному і неосяжному морі «культури», ризикуючи, можливо, і захлинутися в ньому, не побачивши берега, Федір уже намацував під собою грунт спеціальності і йшов у життя, як він вважав, вірнішою дорогою, ніж його друг.

Різниця в поглядах була причиною не тільки нескінченних суперечок, а навіть і справжніх сварок між ними. Дружба їх аж ніяк не нагадувала ясне, безхмарне небо.

Та це була справжня дружба, хоч вони ніколи про це не думали, цього не відчували, як здорова людина не відчуває тепла власного тіла. От і зараз, згадуючи той час, Микола думав не про дружбу, а про відчуття відповідальності, що не залишало його тоді в усій цій гігантській роботі над собою. Яку б перемогу він не здобув, що б він не подолав, чим би новим не був вражений, захоплений — усе він негайно тягнув Федорові, ділився з ним своїми трофеями — незалежно від того, чи потрібні вони були тому, чи ні. Перед ним вихвалявся, його хотів вразити своєю волею, наполегливістю, успіхом. А промахи, помилки, слабості — приховував поки що від Федора, немовби соромився його осуду. Виходило так, що все, що він робив для себе, для свого «кругозору», своєї «культури» — він робив якщо не для Федора, то в усякому разі перед ним. І це дуже допомагало, це було потрібно — не було б цього почуття відповідальності перед другом, можливо, Микола й не подужав би стільки… І раніше, — Микола згадував дитячі роки, — бувало так: не тільки виконувати різні доручення по господарству, але навіть рибу вудити він намагався якнайкраще, з вигадкою, щоб тільки побачити потім, як у ніжній схвальній посмішці мружаться материні лагідні очі… І як це радувало, як підносило дух! Як хотілося йому тут же зробити що-небудь ще більше!