Олександр Розов - Серце Змії через 200 років

— Подумаєш, — сказала вона, влаштовуючись зручніше, — Це ще нічого не доводить. У шокових станах люди здатні іноді й не на такі зусилля. Наприклад…

Нґен, що стояв посеред рубки, неголосно відкашлявся і промовив у простір:

— Може, мені піти на годинку, кави попити?

Рамі зісковзнула на підлогу й поправила комбінезон.

— Не турбуйся, Змій. Огляд показав, що пацієнт поки обійдеться без екстреної медичної допомоги.

— Отакої, — пробурчав Гольм, — тільки-но був ледь у притомності, а тепер — «обійдеться». Гаразд, не відволікаємося. Космос — не тітка. З робота-сателіта впало вже ґіґабайт сто незрозуміло яких даних. Повний екран каші. Шарк, розберися. Спробуй налагодити проґу робота, інакше ми сортуватимемо цей вінегрет до фіолетового зміщення.

— Вже розбираюся, — кинула вона, шльопаючись за сусідній пульт.

— Змій, з’ясуй, хто в октів за штурмана і погоджуй з ним техніку взаємних візитів. Задіюй наш другий шатл. Октиянська машинка в наш термінал просто не пролізе.

— Як мені з ними поводитися? — запитав Нґен.

— Вважай, що це — терряни, тільки зачаровані, зрозуміло? Як би ти погоджував це з штурманом корабля іншої конструкції?

— Звичайно.

— Ось і тут звичайно. А я послідкую за нашими екстремістами. Сподіваюся, вони ще не встигли нічого натворити за останні кілька хвилин.

Насправді, «екстремісти» за кілька хвилин, встигли завантажити своє устаткування на октиянський візок і, розстеливши карту місцевості на стовбурі велетенського хвоща, який впав, зайнялися обговоренням деталей майбутнього маршруту.

Деяка складність у розмові виникла із-за неперекладності імен, але з цим упоралися просто: в октів, як і в террян, були в ходу прізвиська. Як виявилося, Фрой залицявся з октиянкою на прізвисько «Стріла». Прізвисько Айри викликало в октів крайнє здивування (ще б пак, називати дівчину маленьким отруйним літучим звірятком). Довелося пояснювати, що пропорції оси — це символ привабливої фіґури жінки. Окта, з яким обнімалася Айра, звали «Товстун» — він був разів у півтора ширший за напарницю, що, за октиянськими поняттями, вважалося видатною повнотою.

Айра, якій явно сподобалося виступати в ролі розвінчувача канонів краси, негайно заявила:

— А як на мене, ти — не товстий. Ти — в міру вгодований. І взагалі, коли чоловіка багато, в цьому є особливий шарм.

— Я теж знаходжу тебе привабливою, Оса, — повідомив Товстун, — Який жаль, що навіть у разі близького знайомства, я не маю надії висиджувати відкладене тобою яйце.

— Знаєш, Товстуне, — відповіла вона, поклавши руку окту на основу клішні, — між нами кажучи, я взагалі не вмію нести яйця. Я — живородна. Така от гра природи.

Послідував черговий вибух спільного сміху.

— Може, ми поїдемо? — поцікавилася Стріла, — а то я, за прикладом деяких, почну фліртувати з цим хлопцем, — вона фамільярно поплескала Фроя клішнею по животу, — і ґрафік буде зірвано.

— Поїхали, — погодився Товстун і, присівши на всіх чотирьох ногах, по-павучому стрибнув на візок. Айра влаштувалася поряд з ним. Фрой ґалантно підсадив Стрілу, піднявши її за опуклі краї тіла (октиянка виявилася легкою, біля 25 кілоґрамів ваги), і вліз на візок слідом за нею.

Тим часом, на висоті 400 кілометрів, де знаходилися обидва зорельоти, відбувалося наступне. Півтори годин Нґен курсував на шатлі між кораблями, внаслідок чого п’ять октів, тобто всі, окрім капітана й десантників, зробили візити на «Ліґерон», покрутилися там і познімали відео на пам’ять.

Останнім на екскурсію прибув октиянський капітан і делікатно висловив бажання побути на «Ліґероні» подовше, щоб обговорити різні речі зі своїм террянським колеґою. Гольм тут же оцінив цю ідею й відповів довгим, майже поетичним запрошенням, що виражало всі мислимі відтінки дружелюбності й зацікавленості.

Таким чином, коли Нґен і Рамі відправилися з екскурсією у відповідь на октиянський корабель, на «Ліґероні» залишилися лише два капітани…

— Лихо з цією молоддю, — бурчав Гольм, відсьорбуючи холодну каву з корицею, — поводяться, як на пікніку.

— Молодь — завжди молодь, — філософськи відповідав Шаман (таке було прізвисько октиянського капітана), — я на дозвіллі прочитав одну книжку про погані звичаї молоді, а потім подивився, коли вона написана. Знаєш коли?

— Років триста тому, — припустив Гольм.

— Ні, Бос. Кілька тисячоліть тому. Мабуть, у всіх розумних істот так заведено, що люди похилого віку бурчать. Може, це наша головна соціальна роль.