Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

«Невже вони хочуть випхати його звідси? — міркував він. — Просто до гріверів?»

Наче грозова хмара, над усіма повисла гнітюча атмосфера очікування чогось зловісно. Глейдери напружено перешіптувалися. Томас мовчки стояв, схрестивши на грудях руки, і терпляче чекав вистави. Нарешті бігуни вийшли зі своєї будівлі. Вони були страшенно втомлені, а на обличчях застиг вираз глибокої задуми. Мінхо вийшов перший, — це навело Томаса на думку про те, що він був їхнім наглядачем.

— Виводьте його! — скомандував Альбі, аж Томаса здригнувся й вийшов із задуми.

Томас опустив руки, повернувся і пошукав очима Бена, занепокоєно думаючи, як поведеться знавіснілий хлопець, коли його побачить.

З дальнього краю Домівки показалися троє міцних парубків, які буквально волочили Бена по землі — той відмовлявся йти самостійно. Одяг на хлопцеві був такий подертий, що ледь тримався, а голову й обличчя затуляла груба, мокра від крові пов’язка. Він був схожий на мерця — таким самим Томас бачив його востаннє на цвинтарі. За винятком однієї деталі: тепер його очі були розплющені та повні страху.

— Ньюте, — сказав Альбі дуже тихо. І коли б Томас не стояв за декілька футів од нього, він не розчув би слів. — Неси Жердину.

Вочевидь, Ньют чекав цього наказу, тому кивнув, уже прямуючи до невеликого сараю з садовим реманентом, що стояв на Городі.

Томас знову перевів погляд на Бена і його конвоїрів. Неборака не намагався чинити опір, дозволяючи волочити себе по запорошених кам’яних блоках. Порівнявшись із натовпом, конвоїри поставили Бена престо поперед Альбі, і бранець лише безвольно звісив голову, не наважуючись дивитися присутнім в очі.

— Ти сам винен, Бене, — кинув Альбі, похитавши головою, і подивився на сарай, до якого пішов Ньют.

Томас простежив за його поглядом: Ньют саме вийшов з перекошеного дверного отвору з кількома алюмінієвими трубами в руках і став з’єднувати їх в одну жердину завдовжки двадцять футів. По завершенні він закріпив на одному з кінців якийсь дивний предмет і поніс готову конструкцію до зібрання. У Томаса сироти побігли по спині, коли долинув страшний скрегіт, з яким труба волочилася по камінню.

Томас був нажаханий усіма приготуваннями і чомусь ніяк не міг позбутися відчуття відповідальності за те, що сталося, хоч і розумів, що нічим не спровокував Бена. Попри це, Томас хвилювався. Що він зробив не так? Відповіді не було, але докори сумління однаково отруювали йому кров, як хвороба.

Нарешті Ньют підійшов до Альбі й передав тому один кінець жердини. Тільки тепер Томас зміг роздивитися дивний предмет, що його Ньют прикріпив до протилежного кінця: до залізної труби була прибита петля з грубої шкіри. Велика защіпка у вигляді кнопки вказувала на те, що петля могла відкриватися і закриватися. Призначення механізму стало очевидним.

Це був нашийник.

Томас спостерігав, як Альбі розстебнув нашийник і надів його на шию Бену; коли шкіряна петля з гучним виляском зімкнулася, Бен підвів голову. Погляд йому застилали сльози, а з носа звисали шмарклі. Глейдери мовчки дивилися на нього.

— Альбі, будь ласка, — почав благати Бен таким жалісливим голосом, що Томас засумнівався, а чи той це хлопець, який добу тому спробував перерізати йому горлянку. — Присягаюсь, у мене якесь божевілля було через Переміну. Я не хотів його вбивати — просто здурів на хвильку. Будь ласка, Альбі. Будь ласка!

Кожне слово, що злітало з уст хлопця, для Томаса було як удар кулаком у живіт; він дедалі більше почувався винним.

Альбі не пошанував Бена відповіддю. Натомість смикнув за нашийник, щоб упевнитися, що той закріплений як слід і на жердині, і на Беновій шиї. Потім пройшовся вздовж жердини, відірвавши її від землі і провівши долонею по всій довжині. Коли досяг кінця, міцно обхопив жердину і розвернувся до натовпу. Очі Альбі були налиті кров’ю, він важко дихав, а обличчя спотворила злюща гримаса, — раптом він видався Томасові уособленням зла.

На протилежному кінці жердини була зовсім інша картина: тремтить і плаче Бен з грубо вирізаною петлею зі старої шкіри на блідій худій шиї, прикутий до довгої двадцятифутової жердини. Навіть звідти, де стояв Томас, вона здавалася дуже міцною. Коли вона і прогиналася в центрі, то трішки.

Альбі заговорив гучним, майже урочистим голосом, не звертаючись ні до кого конкретно й водночас до всіх одразу.

— Бене Будівельнику, тебе засуджено до Вигнання за спробу вбивства Томаса Новачка. Наглядачі висловилися, і їхнє рішення остаточне. Ти полишаєш нашу громаду. Назавжди, — він довший час помовчав. — Наглядачі, займіть місця біля Жердини вигнання.