Марина и Сергей Дяченко - Цифровий, або Brevis est

– А тебе, вважаєш, використати неможливо? – неуважно запитав Максим.

– Використати персонажа – значить просто водити його, клацати мишкою, – Арсен дивився, як рибалка в крислатому капелюсі йде по вулиці намальованого міста. – Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боїться. Людина настільки складніша за свого комп’ютерного персонажа…

Максим кивнув:

– Усі так думають.

– І не мають рації? – обережно запитав Арсен.

– Авжеж. Водити людину легше, ніж люди собі гадають.

– Не всяку.

– Усяку, – Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. – Якщо ти вважаєш, що не піддаєшся маніпуляції, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумніший за багатьох – ти на гачку. Тобою вже маніпулюють.

– Я знаю.

– Що?

– Що мною маніпулюють. Це ти. Ти використовуєш мене або намагаєшся використати.

– Молодець, – Максим усміхнувся великим тонкогубим ротом. – Якщо ти пливеш і знаєш, що тебе несе течія, то можна боротися з нею, або пливти вбік, або просто розслабиться – ану ж винесе на мілке? Але якщо ти впевнений, що не піддаєшся течії, а вона зі страшною силою несе тебе, всіх навколо, зносить береги, будівлі, машини…

– Моторошна картина.

– Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маєш право на мене наплювати, і то вже мій клопіт – зробити так, щоб ти захотів лишитися. Я ж розумію, який стрес ти пережив.

– Я?

– Ти впав з неба на землю, – продовжував Максим, і очі його у півтемряві стали темні, шоколадні. – Ти спершу набув, а потім утратив справжню владу. Справжню, хоч і у віртуальному світі. Був всесильний Міністр, став хлопець-школяр, ніхто, людина без імені…

– А тобі що до того? – відгукнувся Арсен грубіше, ніж би хотів.

– Які твої плани на майбутнє? – запитав Максим тоном шкільного завуча.

– Ну…

Арсен ніколи не знав, що відповідати на це питання. На щастя, йому не дуже часто його ставили. У дитинстві простіше: ким ти хочеш бути? Пожежником! І всі зворушуються.

– Ні, серйозно, Арсене. Ти хлопець не останній. Судячи з досвіду Міністра… Політика? Бізнес? Що?

– Я не знаю, – пробелькотів Арсен. – Не вирішив.

(Він знав наперед, як це буде. Його спільно «вступлять» у якийсь крутий виш, і доведеться кілька років там киснути, вивчати якісь дурниці, постійно ризикуючи, що тебе причавить чиясь роздута зарозумілість. А потім сидіти в просунутій конторі, вічно нервуватися, вичавлювати усмішку, дотримуватись дрес-коду, дбати про статус, і все це роки, роки, перш ніж удасться досягти рівня якого-небудь Чебурашки. З якою радістю він став би хоч сторожем, аби не працювати, а день і ніч присвячувати грі…)

Він не втримався й зітхнув.

– Розумію, – вкрадливо сказав Максим. – Тепер послухай мене. Я пропоную тобі роботу. Дуже, дуже цікаву й прибуткову. І з колосальною перспективою.

– Так буває? – недовірливо запитав Арсен.

– Забув? Я тобі розповідав про нашу контору: ми працюємо, серед іншого, над психологією та соціологією мережевих ігор. Співпрацюємо з розробниками. Йдеться про серії ігор нового покоління: таких, що поруч з нею «Королівський бал» здасться будиночком Барбі.

І він глянув несподівано гостро, з-під лоба. Арсен подумав, що замолоду Максим, напевно, займався боксом – не дарма такі великі круглі вуха так щільно прилягають до голови.

– Так, і все-таки, – непевно почав Арсен, – у чому ця робота… полягає?

– Багато аспектів. Тестувати ігри, випробовувати за завданням окремі фрагменти та властивості. Робити, по суті, майже те саме, що ти робив своїм Міністром: жити в грі. У багатьох іграх.

– Вау, – тихо промовив Арсен, ще не готовий вірити своєму щастю.

– Отож-бо й воно, що «вау». Є нюанс: я не гарантую, що ти одержиш це місце. У нас дуже конкурентний бізнес. На одне місце наразі претендує кілька десятків душ народу.

– Мені їх наперед жаль, – подумавши, сказав Арсен.

Максим розсміявся:

– Не варто занадто серйозно до всього цього ставитися, це гра: ти надієшся на виграш, але маєш бути готовий до програшу. А якщо ти переможеш… Ти здобудеш владу, таку саму, а то й більшу, ніж влада Міністра. У реалі. Тут і зараз.

Він обвів кімнату широким жестом, ніби запрошуючи Арсена царювати серед запилюжених стелажів, моніторів та офісних столів.

– Так буває? – повторив Арсен ще недовірливіше.

– Запевняю тебе.

Максим перевів погляд на екран свого ноутбука. Рибалка вже підходив до ринкового майдану й саме пробирався в юрбі.

– Як тільки сервер не висне? – пробурмотів Максим.