Марина и Сергей Дяченко - Цифровий, або Brevis est

– Як ти думаєш, – сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, – всі ці люди, що платять реальні гроші за віртуальних собак, – вони божевільні?

– Чому?

– На ці ж гроші вони могли б купити щось справжнє.

– Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радість життя? Максим всміхнувся:

– Все, у що ми віримо, існує. Так?

Арсен здивувався, бо Максим майже слово в слово повторив його власні думки. Все, у що ми віримо, – існує.

Його прорвало.

– На результат трибуналу якось можна вплинути?

– Думаю, ні. Вважай, що Міністра засуджено.

– Якщо він не з’явиться…

– Ще простіше. Обвинувачам буде легко.

– Він існує. Міністр. Це частина мене. Розумієш?

– Чудово розумію. Всі вмирають. Міністри теж.

Якщо пароль не буде активізовано за три місяці – акаунт анулюють і Міністр умре своєю смертю, подумав Арсен. У ліжку, один, далеко ще не старий… Державні турботи рано звели його в могилу…

Ох, якби ж не ховатися! Якби з’явитися на трибунал, прийти потім на страту, подивитися на юрбу з ешафота! Сказати на прощання кілька слів… Нехай анулюють акаунт в урочистій обстановці, нехай Міністр умре на очах у юрби, так, як жив…

Максим тримав на колінах комп’ютер, синюватий відблиск лягав йому на лице.

– Ого, – він дивився на екран, неясні тіні відбивалися в блискучих очах. – Все, як я й боявся.

– Що?

– Твого Міністра зламали.

– Що?!

– Перехопили акаунт. От зараз, якби ти ввійшов зі своїм лоґіном і паролем, – тебе б і вирахували, й одразу в гості… Ти не бійся. Я на твоєму боці. А це вже дуже багато.

Він розвернув екран. Арсен побачив знайому рамку «Королівського балу», вогку катівню, голу людину, підвішену за ноги. Голова була побрита наголо, але закривавлене лице ще можна впізнати: орлиний ніс, шрам на вилиці, роззявлений криком рот… Рядки у віконці чату стрибали, мов скажені – ішли зізнання, зізнання, зізнання, Міністр зізнавався в злочинах, у вчинених і у вигаданих, у кутку сиділи писар та кореспондент «Нашого балу». Писар строчив, а кореспондент збирався, очевидно, просто скопіювати лоґ, умістивши на першу сторінку скріншот з камери допитів – оцю ось картинку з підвішеним за ноги голим Міністром…

Хтось чужий, перехопивши керування Міністром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.

– Дякую, – сказав Арсен. – З мене досить.

Його нудило. Думка про те, що його віртуальну оболонку голісіньку підвішено в камері тортур, була нестерпна.

– Гра, – Максим провів долонею по клавіатурі, наче погладив. – Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу відвідувачів у суботу, в день страти.

– Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!

– Ти що ж, сумніваєшся, що трибунал пройде, як їм треба?

Арсен замружився:

– У мене… тобто в Міністра є прихильники.

– Після цих зізнань?

– Багато хто мені завдячує! У Міністра є агенти, друзі…

– Були, – вкрадливо зазначив Максим. – Цю гру для тебе закінчено. Змирися.

Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомні болі. Він бачив сни, які мали снитися Міністрові. Він ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужі уважні погляди; на щастя, до четверга він занедужав – або вдало прикинувся хворим, він і сам не розумів. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати – і Арсен окопався вдома, у своїй кімнаті, з термосом теплого чаю на підвіконні й відімкненим модемом.

Він намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментів. Нічого не виходило; в суботу, забувши всі обіцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримітного персонажа й з’явитися на страту Міністра – щоб хоч у юрбі постояти.

Зв’язку не було. Дзвінки в службу підтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його раніше понеділка ніхто чомусь не брався.

Арсен ліг у ліжко серед білого дня. У нього була занадто багата уява: він бачив міський майдан, розкішний ешафот, споруджений зі свіжого дерева – аж краплі живиці виступали на струганих боках. Він бачив, як піднімається по сходах Міністр, одягнений у лахміття, як починають рухатися численні пристосування для довгої страти, які розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських історичних романах. Коли Міністр умер, в Арсена зсудомило ліву ногу. Він довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальці на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скільки років тому? Сім, вісім?

Потім настало полегшення. Наче Міністр, пройшовши чистилище, заспокоївся нарешті, скинув тлінну оболонку й полетів у свій віртуальний рай. Життя закінчилось; тепер почнеться нове життя…