Марина и Сергей Дяченко - Цифровий, або Brevis est

І він заснув.

Новий рік вони зустріли в Парижі – як батько й обіцяв. Снігу не було, сонця теж. Ейфелева вежа стояла, впершись у землю чотирма впевненими ножиськами, й під кожною зміїлася черга. На понтоні коло берега знайшлася непафосна кав’ярня для втомлених туристів, чайки й голуби гидили на дерев’яні нефарбовані столи, а мимо пропливали прогулянкові катери – «батомуші», і моргали лампочки на мосту, і горів яскравий вогонь на верхівці вежі.

Батьки були щасливі, особливо перші кілька днів. Туристська гарячка підхопила й Арсена, на якийсь час дозволила забути про свої втрати. Сьогодні екскурсія по місту, завтра по Сені, післязавтра – Монмартр; він не звик так багато ходити пішки й незабаром відтоптав собі ноги.

У Луврі він тупо дивився на Джоконду, маленьку й темну, відгороджену від загальної жадібної уваги непробивним склом. В електронному путівнику не було навіть російської, не те, що української, версії. Цілісіньку годину намагалися збагнути навігацію, а потім виявилося, що паперовий каталог кращий. Згори, на площі, не працювали фонтани. Мама захотіла покататися на оглядовому колесі, але на вершині був такий вітер, що в Арсена закрижаніли вуха, й батьки трохи посварилися.

Він давно не бував так багато часу поруч з мамою й татом. Вони й самі відвикли одне від одного в суєті нескінченної роботи, днів і тижнів, покраяних на фрагменти дзвінками будильника. І ще – Арсен уперше це помітив – обоє страждали без звичних розваг майже так само, як він без своєї гри.

Ноутбук був тільки один. Мама під’єднувалась до готельної мережі і з головою поринала в блоґи друзів та знайомих. Вона в такі хвилини жвавішала, вкривалася веселим рум’янцем і взагалі вигляд мала щасливіший, ніж на Єлисейських полях. Батько нервувався й мало не ревнував:

– Навіщо ти читаєш усі ті дурниці! Це ж сміття, сміттєва інформація!

– Аж ніяк, – мама ображалася. – Це життя. Це значно цікавіше й потрібніше, ніж твій телевізор, машинка для промивання мозку!

Обоє звикли командувати, і, за інерцією, намагалися керувати одне одним; вони сварилися, потім мирились, і Арсен почувався на диво зайвим.

Після чергового примирення батьки замикалися в номері, а він ішов у Інтернет-кафе, розташоване в готелі, на поверх нижче, за разовим гостьовим паролем заходив на «Королівський бал». Бродив по місту безіменним персонажем, вступав у розмови, десятою дорогою обминав давніх знайомих; од цих відвідин йому не легшало – навпаки, здавалося, що він намагається вгамувати спрагу морською водою. Арсен пробував одну за одною нові мережеві ігри, проте жодна не могла зрівнятися з його прекрасним покинутим світом.

– Його ніщо не цікавить, – говорив батько при Арсенові, наче той був маленька дитина. – Він, по-моєму, навіть «Трьох мушкетерів» не читав.

– Читав, – мляво заперечував Арсен.

– Мільйони хлопців мріють про такі канікули! А ти, здається, на ходу засинаєш…

– Відчепися від нього, – втомлено казала мама.

Канікули закінчилися.

На початку березня, злегка заляпавши Арсена водою з калюжі, поруч зупинився знайомий джип. Максим опустив шибку; був він, як і раніше, у жовтій куртці, так само небритий, вухатий і носатий; Арсенові знадобилася вся сила волі, щоб не заверещати від радості.

Машина заїхала на територію величезної промзони й довго блукала серед бетонних споруд, обплутаних антенами та залізними сходами. Двері ангарів, стіни майже без вікон, прожектори на дахах, цегляні будочки сторожів; був вечір п’ятниці, промзона стояла порожня, і ці величезні безлюдні простори вселяли Арсенові незрозумілу тривогу.

Батьки пішли в театр, і це було добре, бо брехати їм не хотілося. Це було погано: батьки гадки не мають, куди поїхав син і з ким він поїхав. Вони нічого не знають про Максима. Ніхто не знає. Арсен знову повівся, мов малолітній ідіот; людина в жовтій куртці якось незбагненно вимикала його охоронні системи. На внутрішньому уявному табло світилося «свій», і здоровий глузд нічого не міг з цим удіяти.

На підземній стоянці горіли лампи в залізних сітках, схожих на величезні намордники. Висів туман, як у душовій басейну. Поряд, здається, над головою, повільно й ритмічно прогуркотіли залізні колеса.

– Нервуєшся? – мимохідь запитав Максим.

– Ні. Чого це?

– Ну, ти ж ніяк не почнеш мені довіряти.

– Я?!

– Знаю, знаю, ти чесно намагаєшся. Але ти від природи хлопець недовірливий. І це правильно.