Марина и Сергей Дяченко - Цифровий, або Brevis est

– Чого так багато людей?

– Сьогодні п’ятниця, пора приносити жертву Чорній Богині.

– Вони й досі…

– Так, і щоразу глядачів дедалі більше.

– Гидота.

– Авжеж. Хочеш подивитися?

Арсен завагався.

– Я вже бачив. Коли Міністр востаннє йшов на Асамблею…

– І як тобі?

– Дуже натуралістично, – зізнався Арсен. – Не знаю, як вони це роблять.

– Передові технології, – рибалка, корячись ледь помітним рухам мишки, просувався по вулиці, брукованій кругляком. – Уяви, що буде, коли почнеться повальне переоснащення: не просто ґеймерські окуляри та рукавички, а стенди-тренажери з цілковитим ефектом присутності.

– Кому це треба? – Арсен присунувся ближче до екрана. – Запаришся бігати з мечем. Спробуй, примусь маминого синка відірвати зад од м’якого крісла й реально помахати бойовим молотом…

Рибалка на екрані комп’ютера наближався до майдану, оминаючи перешкоди. Юрба з кожним кроком густішала.

– А постав себе на місце маминого синка, – запропонував Максим. – І уяви бойову лють. Екстаз. Трапляються в нього в реальному житті такі переживання? Зрозуміло, потім у нього болітиме кожен м’яз, зопалу, може, ще й вивихне собі що-не-будь. Але він пам’ятатиме, який був сильний. Який сміливий. Навіть якщо його поб’ють, він почуватиметься тимчасово переможеним героєм, а не жалюгідним невдахою, як у житті.

– Це наркотик.

– Це вітамін. Мамин синок відчує свого персонажа – всередині. Піде в інститут на пари, несподівано сильний. Внутрішньо вільний. Цікавий жінкам.

– Щось я не бачив у пацанів, любителів стрілялок, особливої внутрішньої волі.

– Я кажу про те, чого нема, але що неодмінно буде… Дивись, починається.

На поміст перед храмом вийшли два намальовані жерці й між ними вибрів, спотикаючись, хлопець років вісімнадцяти, гладкий і незграбний. Арсена знову вразила якість промальовування; цей пухкий парубок здавався чужорідним елементом у грі. Неначе в глянсовому журналі знайшлося місце аматорському знімкові провінційної дівчини з невиразним круглим лицем.

– Мені гидко дивитися, – сказав Арсен. – Є в цьому якесь… збочення.

Максим кивнув:

– Згодний… І зв’язок гальмує. Сервер перевантажений.

«Ви справді хочете вийти з гри»? Максим клацнув підтвердження. З’явилася заставка «Королівського балу»; Арсен відкинувся на спинку крісла, і підняв очі на великі чорно-білі монітори.

На екрані, що транслював картинку з супермаркету, з’явився чоловік з візком, зняв з полиці банку, почав читати етикетку. На екрані, що показував вулицю коло входу в Інтернет-клуб, беззвучно відчинилися двері. Вийшов довговолосий хлопець років п’ятнадцяти, в потертих джинсах і дешевій куртці, накинув каптур, побрів, утягши голову в плечі, до порожньої автобусної зупинки.

– Навіщо це тобі потрібно? – запитав Арсен, спостерігаючи, як іде хлопець. – Навряд чи ти стежиш, щоб у супермаркеті хтось не вкрав пачки масла. Чи щоб в офісі не гралися в іграшки в робочий час. Або…

На другому екрані миттю все змінилося. Тінь метнулася з темного закутка, де Арсенові раніше ввижався вогник сигарети. Наздогнала пацана прямо коло чорної машини; розкрились дверцята. Секунда – і підлітка, що пручався й виривався, затягли в машину, й дверцята захряснулись. Розійшлась у вогкому повітрі хмаринка диму з вихлопної труби.

– Ну от, – меланхолійно повідомив Максим.

– Це… як?!

Максим кивнув на сусідній екран. Там ожила темрява; веб-камеру було встановлено в машині над вітровим склом, де звичайно чіпляють іграшки, іконки чи талісманчики на ниточках. Максим підняв пульт, і Арсен почув важке дихання, звуки боротьби, голоси.

– …Оглух, шмаркач? У що грався?

– «Лицарі й маги»…

– Давай лоґін-пароль, справжній, я перевірю. Швидко, а то сідало порву!

– Я забув…

– Нагадати?

Тіні сіпнулися. Тонкий голос плаксиво заскиглив:

– Н-ні…

– Згадуй, стерво мале, а то гірше буде. Не бреши! Перевірю!

Арсен швидко глянув на Максима. Той неквапливо розкрив на моніторі простеньку мережеву гру, популярну в аматорів «прокачувати рівні» й лупити один одного мечем по голові. Тим часом жертва, замкнена в машині, белькотіла букви й цифри.

– Хе? Ме? Хе – як наше «не»?

Мобільник на столі коротко нявкнув, приймаючи СМС. Максим узяв телефон, кивнув і, одним оком читаючи повідомлення, почав набивати лоґін і пароль на своєму комп’ютері.

«Пароль не підходить до лоґіна. Перевірте й спробуйте ще».

Максим підняв брови. Відіслав СМС. Минула секунда.