Деніел Кіз - Доторк

– Радіація? – Барні тупо глипнув на нього, тоді на будівлю відділу досліджень. – То нещасний випадок був пов’язаний з радіацією?

Охоронець обережно роззирнувся навколо й прошепотів:

– Раз ти працюєш на компанію, думаю, тобі можна розповісти. Один із внутрішніх охоронців, друг мій, чув, як диспетчер викликав відповідального за радіаційну безпеку. Здається – так, це між тобою й мною, ясно? – здається, у них щось там розлилося в радіолабораторії, кількох працівників опромінило. Казали, що цей Праґер вчинив як герой: якби не він, та штука вийшла б за межі будівлі й усе місто було б заражене до чорта. Так, сер, тому, думаю, йому зараз не в голові те, як він додому доїде. Але я тобі цього не казав. І нікому іншому не розказуй.

Барні подякував йому й повернувся до машини, дещо очамрілий від таких новин. Він і не уявляв, що Праґер працює з таким небезпечним матеріалом. Той ніколи про це не розповідав, скільки Барні пам’ятав. Він тільки й говорив про «мітки» і «технологію мічених атомів». Тоді Барні пригадав слово «ізотоп», що пролунало в кількох розмовах між Праґером і Коллінзом. «Радіоактивні ізотопи». Це він уже чув раніше, але поняття не мав, що це. Треба буде попитати Праґера.

Коли він проїхав повз будинок Макса Праґера, такий же, як і решта в ряду чепурних будинків молодших керівників, йому спало на думку, що всі в Елджині якось пов’язані з автомобільною промисловістю або залежать від когось, хто з нею пов’язаний. Він часто роздумував, спостерігаючи, як після роботи Праґер виходить з машини й бреде до будинку, як це дивно – жити на самоті в такому великому будинку стільки років, після того як дружина померла. І тепер його хвилювало, що Праґер ніколи не погоджувався завітати до них на вечерю чи піти кудись випити. У машині він поводився цілком приязно, але ніколи про це не згадував, дав зрозуміти, що його краще лишати на самоті. Остання людина на землі, про яку можна було б подумати, що він герой.

Коли Барні повернувся додому, то зайшов через бічні двері, через кухню, стягуючи краватку. Йому хотілося сходити в душ і переодягтися перед вечерею, розслабитися, доки Нет і Гелен іще не прийшли. Та на кухні не було ні Карен, ні вечері, і взагалі все виглядало так само, як і зранку, коли він пішов. Барні гукнув, дружина відгукнулася з вершини сходів.

– Якого дідька?! – прогорлав він. – Ти забула, що Нет і Гелен скоро прийдуть, а все виглядає, наче…

Вона підняла замотану руку, щоб він замовк.

– Що сталося?

– Ти ж не завдав собі труду сказати мені, що розбив посуд у зливальниці. – Голос тремтів, коли вона говорила, і Барні знав, що вона плекала не лише свою руку, але й гнів увесь день, очікуючи, щоб накинутися на нього з цим.

– Я, мабуть, подзвоню Нетові й усе скасую, – сказав він.

– Я вже дзвонила Гелен удень, – відповіла вона. – Чи ти гадаєш, я сама не спроможна до цього додуматися?

– Вибач. Я якось не подумав, що залишив розбитий посуд у зливальниці.

– Дивно, як на тебе. У тебе, мабуть, голова чимсь забита.

– Так, – відрізав Барні.

– Що ж, принаймні тобі не доведеться сидіти перед ними за столом для бриджу аж до наступного місяця. Двадцятого липня. Краще запиши собі це у свій маленький кишеньковий щотижневик.

– Гаразд.

– Собі в календар я вже це внесла. То буде один із моїх непідхожих днів. Не доведеться тобі завершувати гру надто швидко.

– Я ж сказав: добре! Досить цього!

– А що, як мені не досить?! – крикнула Карен.

Барні стиснув кулаки.

– Заткнися, кажу тобі!

– Та ну? Вдариш мене? Нарешті піддасися імпульсу й удариш? Уперед. Чи тобі спочатку про наслідки потрібно подумати?

Він мусить себе контролювати. Це так проявляється батьків характер. Барні бачив, як тато б’є маму – і не раз – і проклинав старого за це. Тепер знає, що існує тонка лінія, яка відділяє скажену інстинктивну реакцію й усвідомлення того, які будуть наслідки. Лише слова можна забрати, а сварки – залагодити. Карен може дражнити його за самоконтроль, але якщо він хоч раз зірветься й ударить її, це буде кінець.

– Ти знаєш, що я тебе ніколи не вдарю.

– Але хочеш.

– Я хочу багато речей, які ніколи не зроблю. Не штовхай мене на дії, наслідків яких сама не розумієш.

Карен зухвало дивилася йому у вічі, а тоді спустила погляд і заплакала.

– Мусиш ти через це ридати, так?

– Так, мушу.

– У тебе є несправедлива перевага.

– А хто тобі плакати не дає? Тобі б це дуже навіть допомогло.