Ігор Забєлін - Долина Чотирьох Хрестів

Літак ліг на новий курс і почав набирати висоту.

Мій прогноз ствердився: хвилин через дванадцять з великої висоти ми побачили посеред сірих гір темну пляму оазису. Потрохи знижуючись, літак пішов до нього і почав кружляти над маленькою, притиснутою до масивного схилу хребта долинкою; до вузької річки тулився крихітний клаптик лісу, виднілася прямокутна поварня, а поблизу білів сніжник. Зверху нам довго не вдавалося розгледіти хрести, тільки за останнім заходом і Берьозкін, і я все-таки помітили один з них — мабуть, найвищий…

Ніхто не сумнівався — знайдено Долину Чотирьох Хрестів. Штурман визначив її координати, наніс долину на карту, і ми полетіли назад.

в якому експедиція хроноскопістів просить і одержує вертоліт, переносить на нього хроноскоп і після вимушеної затримки перебазовується в район Долини Чотирьох Хрестів, де й проводить перше рекогносцирувальне обслідування, що зразу привело до цікавих знахідок.

Під час польоту в Долину Чотирьох Хрестів пілот і штурман, як виявилось, уважно вивчали місцевість і встановили, що ніде поблизу нема площадки, на яку б міг приземлитися наш літак з хроноскопом. Це відразу ж ускладнило завдання. Першою нашою думкою було викинутись на парашутах без хроноскопа, провести рекогносцировку в Долині Чотирьох Хрестів, а потім пішки дістатися до найближчого населеного пункту. Льотчики, які разом з нами обговорювали цей варіант, категорично запротестували, запропонувавши попросити у керівництва вертоліт. Не дуже покладаючись на успіх, ми надіслали радіограму в Анадир і майже зразу ж одержали відповідь: вертоліт надіслано в наше розпорядження.

Кілька днів пішло у нас на монтаж хроноскопа й допоміжної апаратури у вертольоті. Електронні машини — прилади, як відомо, делікатні, і ми натерпілися немало страху, перш ніж пересвідчилися, що монтаж завершено благополучно і хроноскоп працює.

Ми вже готувалися до вильоту, але несподівано зарядили дощі. Обважнілі хмари спустилися майже до самісінької землі, перекрили всі «небесні дороги», і начальник аеропорту не давав дозволу на виліт. Яка це мука — сидіти склавши руки, нудьгувати, проклинати все на світі й дивитись, дивитись, дивитись, як безперервно сочаться з хмар тоненькі дощові цівки, як набрякають тундрові болота, а струмки стають все повноводнішими… На Анадирі стояли білі ночі, й цілу добу все було сірим і похмурим. Навіть великі волохаті комарі подохли з нудьги — в усякому разі, вони не з’являлись…

Нарешті випогодилося. Ми вилетіли рано-вранці і незабаром побачили темний оазис лісу серед арктичної пустелі…

Вертоліт приземлився осторонь поварні, за сніжником. Вимкнули мотор, і навколо настала мертва тиша. Трохи хвилюючись, ми вилізли з вертольота й оглянулись. Позаду нас, захищаючи долинку од вітрів з Північного Льодовитого океану, монолітною стіною стояв Анадирський хребет; небо лежало просто на його спокійних округлих вершинах і, ніби козирком, прикривало і нас, і маленьку долинку з сніжником та левадою. Сірі потоки гальки розпадалися під нашими ногами на дрібненькі застиглі струмочки, і тут же сріблилися, припавши до землі, пухнасті вербички, кожну з яких можна було накрити двома долонями; цвіла куріпчина трава, тяглися до похмурого неба тонкі, з зеленими лусочками стеблини шикши, біліли химерні, мов корали, кущики ягелю — «оленячого моху», а серед каміння чорніли клубки жорсткого, як дріт, лишайника…

На шляху до поварні ми перейшли сніжник; у мене було таке відчуття, що цей сніжник — частина зненацька застиглого озера: дув вітер, ходили хвилі, а потім, мов за помахом чарівної палички, озеро замерзло, і хвилі завмерли з піднесеними вгору гребенями… Налякані вертольотом ховрашки повилазили з нірок і тривожно пересвистувались, поглядаючи на нас…

Безіменна притока Білої починалася десь на схилах Анадирського хребта і тут була не дуже глибокою, зате широкою річкою. Над водою виступали гладенькі темні спини численних валунів. Поварня стояла на лівому березі ріки, а невеликий тополевий гайок тулився на правому.

Поблизу поварні ми й побачили чотири хрести: три високих і один менший, схожий на звичайний могильний хрест. Два крайніх стояли осторонь і відразу здалися нам дуже старими: ще здалеку ми помітили, що чорне дерево потріскалось, його посікли вітри, а знизу хрести «підгриз» поземок, і здавалося, вони ось-ось упадуть. Ніякі написи на хрестах не збереглись, а можливо, їх ніколи й не було. Хрести підносилися серед арктичної тундри як мовчазні пам’ятники всім, хто жив, боровся й загинув на Півночі… Мабуть, ще землепрохідці поставили їх тут над могилами загиблих товаришів. Поставили і подалися далі, загубилися десь в арктичних просторах, пішли в небуття, а хрести над безіменними стояли, широко розкинувши чорні перекладини… А потім поряд з ними з’явилися два нових хрести. На одному з них, вищому, ми прочитали ще добре видний напис: