Ігор Забєлін - Долина Чотирьох Хрестів

— Затоку Хреста знаємо, — сказав нам начальник аеропорту. — Хрестовий перевал — теж. Про Долину Чотирьох Хрестів ніколи й не чув.

— На Колимі ще є всякі «хрести», — поділився своєю обізнаністю марковський агроном. — Нижні Хрести, Хрести Колимські…

— Все це не те, — відповіли ми. — Наша долина розташована у верхів’ях ріки Білої. Там має бути поварня…

— Це ще не прикмета, — заперечили нам. — Хіба мало поварень на півночі!

— Багато, — погодились ми. — Але по ріці Білій їх же не сотня. До того ж нам відомі координати, ми знаємо, де її шукати.

І ми почали розшуки. Наступного дня літак полярної авіації піднявся з аеродрому і взяв курс на північ (ми не могли рискувати хроноскопом, і тому наш літак залишився в Марково). Спочатку ми летіли над болотистою Анадирською низовиною, поцяткованою ланцюжками невеличких тундрових озер, з’єднаних між собою протоками — висками, потім місцевість підвищилась, і літак перетнув нешироке пасмо гір; зверху вони здавалися сірими, мертвими, лише подекуди на них зеленіли плями повзучої чорної вільхи. Зовсім інша картина відкрилася перед нами, коли пасмо лишилося позаду. Тепер літак ішов над долиною Білої; звиваючись, весь час міняючи напрям, ріка повільно текла між низькими, порослими лісом берегами; ліси тислися до ріки, і вузенька смужка їх з зовнішнього боку оконтурювалася чагарниками; а далі розстилалася тундра — сіра, болотиста, з рідкими плямами сніжників.

Чим далі на північ забирався літак, тим вищими ставали пагорби обабіч Білої, прямішала долина ріки, вужчали смужки прибережних лісів; незабаром пілотові довелося набрати висоту: під нами лежали гори, теж сірі і теж з рідкими зеленими плямами вільхи; плям цих ставало дедалі менше й менше, і, нарешті, вони зникли зовсім; зате частіше траплялися білі сніжники; вони лежали у вибалках, і з-під них витікали струмки; дерева зустрічалися тільки невеликими групками і з кожною хвилиною польоту все рідше й рідше. Я тільки один раз помітив кочовище оленярів, — кілька гостроверхих яранг і загін для оленів, — і раз одиноке зимовище, як мені здалося — безлюдне (димок над ним не вився).

Штурман попередив: незабаром ми вийдемо в задану точку.

— Уважно дивіться, товаришу Вербинін, — звернувся він до мене. — Не так легко помітити з повітря ваші хрести… — І, подумавши, додав: — Якщо вони взагалі існують.

Долина Білої вужчала. На півночі чітко вимальовувалися вершини Анадирського хребта. Найбільше непокоїло мене те, що ліси зникли: адже в шифровці Зальцмана згадувалася левада і повалена тополя, а хроноскоп так переконливо зобразив нам усе це… Я відчув на собі пильний погляд Берьозкіна і оглянувся: він виразно звів брови і кивнув на вікно. Мабуть, картина, що розстилалася під нами, бентежила його не менше, ніж мене…

Я ще раз глянув униз і зрозумів: у вказаній точці ми не знайдемо Долину Чотирьох Хрестів. Я прийшов до такого висновку не тому, що раптом усумнився в точності астрономічного визначення, — ми давно підозрювали, що воно тільки приблизно вказує місцезнаходження долини, — мене привів до цього фізико-географічний аналіз місцевості. Північні вітри могли без перешкод розгулювати долиною Білої, тополі тут вижити не могли І я вирішив, що десь поблизу мала бути замкнута майже з усіх боків, добре захищена від північних вітрів гірським хребтом невелика долинка однієї з другорядних приток Білої, де й зберігся острівець лісу — можливо, найпівнічніший на Чукотці… Дерева на півночі гинуть не від холоду, як це звичайно вважають: у районах Верхоянська і Оймякона, в межах «полюса холоду» Північної півкулі, де температура знижується майже до сімдесяти градусів, росте тайга, і дерева почувають себе цілком нормально. Головна причина безлісся тундри — низькі літні температури і засихання рослин. Так, на півночі рослини нерідко гинуть від засухи, стоячи «по коліно» у воді. Дуже небезпечні весняні вітри: дерева починають пробуджуватися від зимового заціпеніння, волога випаровується, а свіжа не надходить, бо ґрунт ще не відтанув, скутий мерзлотою. Та навіть коли грунт і відтане, дерева можуть загинути від засухи, бо коріння не засвоює дуже холодну воду: це явище називається «фізіологічною сухістю»…

— Прибули! — вигукнув штурман.

Під нами розстилалась арктична пустеля, будь-яких ознак життя згори не було помітно. Я висловив штурманові свої міркування і попросив узяти трохи далі на схід: наскільки я міг судити, Анадирський хребет там краще захищав прилеглі до нього долини.