Анатолій Дніпров - Рівняння Максвелла

Від цих пояснень у мене запаморочилась голова. Я ще не міг у всьому цьому розібратися. В голові шуміло від наркозу, який мені дали в кабінеті Крафтштудта. Я раптом відчув себе дуже стомленим і приліг на ліжко, міцно заплющивши очі.

— В нього домінує частота сім-вісім герц. Він хоче спати! — вигукнув хтось.

— Хай поспить. Завтра він почне пізнавати життя. Завтра його поведуть під генератор.

— Ні, завтра зніматимуть його спектр. На нього складуть картку. Може, в нього є відхилення од норми.

Це було останнє, що я почув. Після цього я задрімав.

Чоловік, з яким я зустрівся наступного дня, спочатку здався мені симпатичним і розумним. Коли мене ввели в його кабінет на другому поверсі головного будинку фірми, він, широко посміхаючись, пішов мені назустріч з простягнутою рукою.

— А, професор Раух, радий вас бачити.

— Добрий день, — відповів я стримано. — З ким маю честь розмовляти?

— Звіть мене просто Больц, Ганс Больц. Наш шеф доручив мені досить неприємне завдання — від його імені вибачитись перед вами.

— Вибачитись? Хіба вашого шефа можуть мучити докори сумління?

— Не знаю. Далебі, не знаю, Раух. Проте він щиро просить вибачити йому за все, що трапилось. Він погарячився. Він не любить, коли йому нагадують про минуле.

Я посміхнувся.

— Я ж прийшов до нього зовсім не для того, щоб нагадувати про минуле. Коли хочете, мене цікавило інше. Мені хотілось познайомитися з людьми, які так блискуче розв'язали…

— Сідайте, професоре. Саме про це я й хочу з вами поговорити.

Я вмостився на стільці і почав розглядати пана Больца, який, усміхаючись, сидів проти мене за широким письмовим столом. Це був типовий північний німець з довгастим лицем, світлим волоссям і великими голубими очима. В руках він крутив портсигар.

— Тут, у шефа, я завідую математичним відділом, — сказав він.

— Ви? Ви математик?

— Так, трохи. У всякому разі я дещо тямлю в цій науці.

— Значить, через вас я зможу познайомитися з тими?..

— Та ви з ними вже знайомі, Раух, — сказав Больц.

Я втупився в нього нерозуміючими очима.

— Ви були з ними вчора цілий день і сьогодні цілу ніч.

Я згадав палату з людьми, що маячили імпульсами й кодами.

— І ви хочете мене запевнити, що ці божевільні і є геніальні математики, які розв'язали мої максвеллівські рівняння?

Не чекаючи відповіді, я розреготався.

— І все-таки це вони і є. Вашу останню задачу розв'язав такий собі Дейніс. Здається, він учора ввечері дав вам урок нейрокібернетики.

Подумавши трохи, я промовив:

— Нічого не збагну. Може, ви мені поясните?

— Охоче, Раух. Але тільки після того, як ви прочитаєте оце. — І Больц подав мені свіжу вранішню газету.

Я повільно розгорнув її і раптом схопився з стільця. З першої сторінки на мене дивилось… моє власне обличчя, обведене чорною рамкою. Під портретом величезний напис сповіщав: «Трагічна загибель професора фізики доктора Рауха».

— Що це значить, Больц? Що за комедія? — вигукнув я.

— Будь ласка, заспокойтесь. Усе дуже просто. Вчора ввечері, коли ви поверталися з прогулянки на озеро і проходили мостом через річку, на вас напало двоє божевільних, що втекли з «Притулку мудрих», убили вас, спотворили ваш труп і викинули в річку. Сьогодні вранці вас знайшли біля греблі. Ваш одяг, речі й документи підтвердили, що знайдений — це ви. Поліція розпитувала про вас у «Притулку» і з'ясувала всі обставини вашої трагічної загибелі.

Я глянув на свій одяг, помацав кишені і тільки тепер помітив, що костюм на мені чужий, а мої речі й документи з кишень зникли.

— Але ж це зухвала брехня, обман, підлота і…

— Так, так, так. Я з вами цілком згоден. Та що робити, Раух, що робити? Фірма Крафтштудта без вас може зазнати серйозної поразки, навіть краху. Ми одержали силу-силенну замовлень. Усі вони воєнного характеру й дорого коштують. Треба лічити, лічити й лічити… Після розв'язання перших задач військове міністерство буквально закидало нас математичними розрахунками.

— І ви хочете, щоб я теж став таким, як ваш Дейніс та інші?

— Ні. Звичайно, ні, Раух.

— То навіщо ви все це придумали?

— Ви нам потрібні як викладач математики.

— Викладач?..

Больц кивнув, закурив сигаретку і повільно випустив струмінь диму, насмішкувато розглядаючи мене.

— Нам потрібні математичні кадри, професоре Раух. Без них ми сядемо на мілину.

Я мовчки втупився в Больца, який мені тепер уже не здавався таким симпатичним, як раніше. В його світлому, непримітному обличчі я почав розрізняти тонкі звірячі, ледве вловимі рисочки, які поступово починали домінувати над тим, що робило фізіономію німця на перший погляд ясною і відкритою.