Анатолій Дніпров: Рівняння Максвелла

Я розплющив очі. Кімната, де я лежав, була схожа на велику палату в лікарні з ліжками, розташованими вздовж стін. Посередині стояв великий дерев'яний стіл, захаращений недоїдками, порожніми консервними бляшанками, недокурками, шматками паперу. Все це було освітлено тьмяним електричним світлом. Я трохи підвівся на ліктях і оглядівся навколо. Розмова одразу стихла.

— Де я? — прошепотів я, обводячи поглядом обличчя людей, що втупились у мене.

Почув, як хтось позаду мене сказав:

— Новенький опритомнів…

— Де я? — повторив я питання, звертаючись до всіх одразу.

— Хіба ви не знаєте? — запитав мене юнак, що сидів у білизні на ліжку праворуч. — Це фірма Крафтштудта, нашого творця й учителя.

— Творця й учителя? — промурмотів я, потираючи неначе свинцевий лоб. — Який же він учитель, коли насправді воєнний злочинець?

— Злочин — поняття відносне. Все залежить від мети, заради якої робиться той чи інший вчинок. Якщо мета благородна, будь-який вчинок — хороший, — випалив мій сусід праворуч.

Вражений таким зразком вульгарного макіавеллізму, я подивився на нього з цікавістю.

— Де це ви набралися такої мудрості, парубче? — запитав я, сідаючи напроти нього.

— Пан Крафтштудт — наш творець і вчитель, — раптом навперебій почали повторювати всі присутні один за одним.

«Отже, я справді попав у «Притулок мудрих», — тоскно подумав я.

— Так-так, хлопці. Погані ваші справи, якщо ви так кажете, — промовив я, обводячи всіх поглядом.

— Б'юсь об заклад, що математика в новенького лежить у частотній смузі від дев'яноста до дев'яноста п'яти герц! — вигукнув, підвівшись з ліжка, гладкий хлопець.

— А біль у нього може виникнути при частоті, не більшій за сто сорок герц рівномірно прискореного імпульсного коду! — вигукнув другий.

— А спати його можна примусити кодовими посилками по вісім імпульсів за секунду з паузою дві секунди після кожної посилки!

— Певен, що новенький відчуватиме голод при імпульсному збудженні з частотою сто три герци з логарифмічним зростанням інтенсивності імпульсів!

Стялося найгірше з того, що я міг собі уявити. Безумовно, всі ці люди були божевільними. Дивною мені здалась одна обставина: вони говорили про одне й те саме — про якісь коди й імпульси, пов'язуючи їх з моїми відчуттями. Божевільні обступили мене і, дивлячись мені прямо в очі, вигукували якісь цифри, говорили про модуляції та інтенсивності, наперед угадуючи, як я поводитимусь під «генератором» і «між стінами» та яку потужність споживатиму.

Знаючи з літератури, що з божевільними краще не вступати в суперечку, я дуже м'яко звернувся до сусіда, який сидів на ліжку праворуч. Він мені здався нормальнішим, ніж інші.

— Скажіть, будь ласка, про що це ви всі тут балакаєте? Я в цих справах цілковитий профан. Якісь коди, імпульси, нейрони, збудження…

Вся кімната вибухнула сміхом. Її мешканці, регочучи до болю в животі, ходили туди й назад, обхопивши себе руками й зігнувшись майже до підлоги. Я, обурений, підвівся і хотів на них прикрикнути.

— Контур чотирнадцятий… Частота вісімдесят п'ять герц! Збудження гніву! — вигукнув хтось, і сміх став ще більш гомеричним. Тоді я усівся на ліжко й почав чекати, доки вони заспокояться.

Першим схаменувся мій сусід праворуч. Він підійшов до мене, сів поряд і подивився мені прямо в очі.

— Отже, ти справді нічого не знаєш?

— Слово честі, нічого не знаю. І жодного слова не розумію з того, що ви говорите.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ну, гаразд. Ми тобі віримо, хоч це дуже рідкісний випадок. Дейніс, встань і розкажи новачкові, для чого ми тут.

— Так, Дейніс, встань і розкажи йому. Нехай і він, як ми, буде щасливий.

— Щасливий? — здивувався я. — Хіба ви щасливі?

— Звичайно, звичайно! — закричали всі. — Адже ми пізнали самих себе. Найвища насолода людини в тому, що вона пізнає саму себе.

— А хіба досі ви не знали самих себе? — знову здивувався я.

— Звичайно, ні. Люди не знають себе. Тільки той, хто знайомий з нейрокібернетикою, знає себе.

— Слава нашому вчителеві! — вигукнув хтось.

— Слава нашому вчителеві! — автоматично повторили всі.

До мене підійшов той, кого звали Дейнісом. Він усівся на ліжку проти мене і глухим, стомленим голосом запитав:

— Яку освіту ти маєш?

— Я професор фізики.

— Чи знаєш ти біологію?

— Дуже поверхово.

— Психологію?

— Ще гірше.

— Нейропсихологію?

— Не знаю зовсім.

— Кібернетику?

— Туманно.